Після грози

А під ранок сталася гроза. Справжня. З громом і блискавицями. Вітер лютував з усіх своїх балканських сил. Він увірвався до їхнього сонного дому не спитавшись. Лячно і весело загупали двері, полетіли фіранки. Спальня освітлювалася спалахами блискавиць. Тиша вибухала перекатами грому. Світ душився зі страху. А Катя безтурботно спала і навіть не поворухнулася. Вона лежала на боці, випроставши руки вперед та з’єднавши долоні так, наче збиралася сама з собою танцювати танго. Лукас, обпершись на лікоть, дивився на неї, дивуючись цій безтурботності, бо знав, як сильно Катя боїться грози.

Вчорашній день був важким. Блакитний сум, що плескався на дні коханих очей. Він завжди відчував його. Хотів дістатися до нього, витягнути Катю звідти. Але ж вона не пускала. Він майже втратив її через це. Свою сонячну дівчинку. І ось нарешті вчора зізналася. Розкрила йому свою таємницю. Вона думала, що він кине її. Як там сказав їй батько? «Прокляте сім’я». Господи… Тепер він розуміє, чому її лякали близькі стосунки. Чому відштовхувала, тримала на дистанції. Найбільше у світі вона боялася, що скоїть як її мама та бабуся. Жити з цим страхом в середні справжній жах. Але тепер, коли він все знає, то зробить так, щоб вона не боялася. Щоб наважилась бути щасливою. Його сонячна дівчинка.

Лукас підвівся, упіймав за хвоста розгойдані фіранки, зачинив вікна у спальні. Скляні двері на терасу, що в них гатив вітер, піддалися не одразу. Постояв біля вікна, милуючись бурхливою стихією. А у нього на серці був такий блаженний штиль. Повернувся до ліжка, притулився прохолодним тілом до Катіної ніжної спини, вперся носом у ямку між лопатками. Катя повільно обернулася і, не розплющуючи очей, припала до його губ м’яким сонним поцілунком. І вони знову кохалися, як кохалися вже багато разів, і як багато разів іще будуть. Секс із Катею був зовсім не схожий на той, нехай і сповнений задоволення, але все ж доволі одноманітний процес розрядки, який відбувався з іншими жінками. З Катею все було по-іншому. З нею він відлітав у інший світ, в іншу реальність. Він точно знав, не головою, а усім тілом, що саме вона відчуває у миті близькості. У такі хвилини він робився її продовженням, а вона – його. З іншими жінками Лукас грав гами, з Катею був чистий джаз. «Якби я був атеїстом, то після сексу з тобою точно б увірував» зізнався він їй одного разу.

Вони лежали поруч, слухаючи дощ за вікном.

– Знаєш, що дивно, – сказала задумливо Катя, перебираючи Лукасові пальці, – коли подруга мами Ліда розповіла, що насправді причиною її смерті був суїцид, то спочатку ця новина наче не дуже мене вразила. Думаю, це була захисна реакція. Але справа була не лише у цьому. Було ще щось. Наївне, дитяче, дурне. Мені ж тоді було лише чотирнадцять. Я фантазувала про те, що напевне між мамою та тим чоловіком, який до неї залицявся, щось було. Я тоді зачитувалася любовними романами – Дюма, Жорж Санд, Вальтер Скот. Отже, мама стала героїнею моєї нової історії. Ще до зустрічі з Лідою, до того, як я дізналася, що мама також мріяла стати письменницею, свої казки-історії я підписувала псевдонімом. Знаєш яким?

– Скажи мені.

– Маминим дівочим прізвищем! Уявляєш? Ім’я залишила своє, а прізвище – мамине. Це мене так вразило! Наче мама, яка померла, завжди була поруч. На відміну від живого батька. Скільки себе пам’ятаю – я постійно намагалася заслужити його схвалення: хоч слово похвали, хоч один теплий погляд. Проте він ніколи мене цим не балував. Ну а коли я дізналася правду про маму, з мене полізло щось мерзенне, якесь презирство до батька чи що. Я подумала: а що, як це він винен у смерті мами? А може він взагалі мені не батько? В історії про маму, яку я писала, вона була вагітна від того гарного чоловіка з фотографії, але щось трапилося, можливо, він загинув, і мама вийшла заміж за цього селюка, який називав себе моїм батьком. Ось чому він такий холодний зі мною. Все наче зійшлося. У мене не було доказів, що все сталося саме так, але тоді це не мало значення. Це було правдою у моїй історії. І я в ній жила.

– І чим закінчилася твоя історія?

– Я її не дописала. Я взагалі припинила писати. Після того жахливого скандалу, ну, коли батько знайшов фотографію, яку дала мені Ліда, та сказав ті слова… Я зненавиділа його. В мене з’явилася тільки одна ціль: поїхати з цього дому геть назавжди. З дому, з міста, з країни. Здавалося, що там мені немає місця. Все зробилося чужим. Усі сили я кинула на досягнення цієї мети. Вчилася як навіжена. Ліда розповіла мені про гранти на навчання у Канаді, допомогла з навчанням, потім з документами.

– А твій батько? Ти з ним помирилася?

– Ні, ми практично перестали розмовляти. Мені здавалося, що він зрадів моєму від’їзду. І навіть те, що він дав мені грошей на поїздку, сприйняла тоді, як спосіб мене позбутися.

– А зараз як? Ти так само злишся на нього? Вважаєш, що він тобі нерідний?

Катя мовчала якийсь час, а потім відповіла:

– Не знаю. Вже стільки років пройшло. Тоді все складалося наче зрозуміло, ненавидіти було легко. А тепер… У мене не виходить більше ненавидіти батька. Якась частина мене сумує за домом, а якась ще злиться. Казати донці те, що він мені сказав – неприпустимо. Проте ці його слова були реакцією на мої звинувачення в смерті мами. Уявляю, як йому було боляче це почути від мене. Я не мала права таке казати. Тоді, підлітком, я не думала про те, що має відчувати чоловік, кохана жінка якого наклала на себе руки та залишила його з немовлям. А тепер думаю. Як же ж йому було лячно. І за себе. І за мене.

– Це слова дорослої людини, – відгукнувся Лукас.

– Я ж без п’яти хвилин психолог, – посміхнулася Катя. – Психологами стають люди з найбільшими тарганами в башці. Гадаю, що у мами та бабусі була післяродова депресія. Те, що мама раптом вийшла заміж за нікому невідомого хлопця і поїхала з міста в село, обірвавши усі зв’язки, виглядає так, наче вона тікала від чогось. Її мати, моя бабуся, наклала на себе руки. Жити з цим не аби яка травма. Можливо, підсвідомо, тікала, шукала захисту саме від цього. Проте хіба можна від такого сховатися? Мати замкнулася в собі. Носити цей тягар всередині було помилкою, яка вартувала їй життя. Я зрозуміла, що не хочу так.

– Я радий, що ти це зрозуміла, – сказав Лукас і пригорнув Катю до себе.

– Лукасе, – позвала Катя. Її голос пролунав незвично жалібно. – А якщо… якщо слова батька про прокляття – правда?

Лукас нахилився та зазирнув у Катіне обличчя.

– Що ти таке кажеш, Катю?

Вона заговорила швидко, наче боялася, що він не дасть їй закінчити.

– Напевне, те, що я скажу, звучатиме як маячня, проте я не можу припинити думати про це. Пам’ятаєш, я розповідала тобі про листа прадіда до прабабусі?

Лукас одразу зрозумів про що йдеться. Таке забудеш! Ще до їхньої подорожі до Хорватії Катя розповіла йому, що якось, коли вона була ще підлітком, знайшла той лист серед старих паперів. Цей лист прадід Каті написав у 1932 році своїй жінці, яка залишилась з їхніми дітьми в селі, а він поїхав на заробітки до міста. Тоді вже почався той страшний голод в Україні. В цьому листі прадід просив свою жінку, яка була вагітна, щоб вона, коли народить дитину, не годувала її. Лукас тоді не одразу зрозумів навіщо.

– Так, пам’ятаю.

– Розумієш, серед тих дітей прабабусі, що тоді залишились з нею та  вижили, була й моя бабуся, яка потім народила мою маму. Розумієш, про що я?

– Катюню, ну що ти? Ти ж сама тільки-но казала про післяродову депресію…

Катя перебила його:

– А якщо ні? – вона дивилася на нього впритул. –  А якщо ні, Лукасе?

Вона вся тремтіла. З її великих очей на нього дивився якийсь первородний страх.  Лукас міцно притиснув її до себе і заговорив тихо, лагідно, наче розповідав дитині казку.

– Я з тобою. Нікому не дам тебе образити. І знаєш що? Навіть якщо й існує якийсь закон проклять на землі, то він точно стосується тих, хто влаштував той голодомор, а не тих, хто постраждав. Згодна?

Лукас відчув, як Катя кивнула. Він погладив її по голові та почав розгойдуватися разом з нею тихенько, заколисуючи.

– Я так тебе кохаю. Жодні злі чари у світі не витримають цієї сили.

Вони заснули, коли вже зовсім розвиднілось, і проспали до обіду, а потім ще довго залишалися у ліжку. Врешті з дому їх вигнав голод. В будинку не залишилося нічого, крім півпачки Lavazza.

Було похмуро, туманно і волого. Вони йшли порожньою алеєю вздовж оливкових дерев. Катя скинула сандалії та, тримаючи їх за довгі ремінці, весело ними розмахувала. Лукас йшов трохи позаду і милувався її кучерявим від вологи волоссям, мокрими блискучими литками, і тим, як танцює сукня навколо її стегон. Катя балакала без упину про те, як пахне дощ, яке драматичне небо, як камінчики поколюють ноги. Хвиля ніжності накрила Лукаса і, підкоряючись несподіваному пориву, він зупинився і гукнув її. Катя обернулася, і сукня намалювала півколо, оголивши коліна, пасмо волосся впало на чоло, вона терпляче прибрала його за вухо.

– Просто зараз ти щаслива?

На мить у її очах промайнула тінь, вона злегка повела головою, наче відганяючи її. А тоді підійшла до Лукаса, закинула обличчя і, дивлячись йому в очі, сказала: «Так».