Embedded Files
РОМАН
(фрагмент)
переклад з російської Дари Лозовик
Глава I
Травень п’ятдесят дев’ятого року випав сухим та спекотним. Не зважаючи на це, море біля берегів Дубровника через сильну підводну течію залишалося холодним. У крихітній затоці з гальковим пляжем і скелястою кручею, крім двох дівчат і гладкого альбатроса, що заклопотано походжав уздовж прибою, нікого не було. Агнешка сиділа у затінку, схрестивши ноги по-турецькому, притулившись худенькою спиною до скелі. Довгі тонкі пальці обіймали підручник, який вона тримала перед очима. Закритий купальник кольору блідої бірюзи красиво підкреслював золотаву шкіру і світло-русяве з рудизною волосся. М’якими пасмами воно обрамовувало трохи загострене біля підборіддя лице. Агнешка, занурена у читання, раз у раз неуважно торкалася волосся, накручувала кінчики на палець, підносила до губ і знову відкидала назад.
- Міє! Мі-є! – тихий голос Агнешки змішався з ніжним шелестом хвиль. – Ти знову спиш? От провалиш іспит, і Джузеппе поїде без тебе, і тоді всі твої грандіозні плани про підкорення Мілану зруйнуються.
Мія стишено застогнала. Вона лежала на яскравому покривалі, підставляючи тіло сонцю. Її лице затуляв підручник з математики, розкритий обкладинкою догори.
- Давай повторимо те, що вивчили вчора. Піднімайся, валяко.
- О, господи, ну що за життя! Де Мілан і де іспит з математики? – вередливо пробурчала Мія. Вона знехотя обперлася на лікоть і з відразою відкинула підручник у бік. – Вони ж повинні бути, як ці штуки, як їх?
- Хто - вони? – запитала Агнешка, милуючись бездоганним профілем подруги.
- Ну, Мілан та іспит з математики. Вони повинні бути, як ці штуки, - повторила Мія, - ну як їх? Ну ті, що ніколи не перетинаються.
- Паралельні прямі?
- Точно! Тільки не прямі, а всесвіти. Мілан – це один паралельний всесвіт, а іспит з математики – це інший паралельний всесвіт, і вони не можуть перетинатися. Ну, правильно? Але ж ні! Чому, ну от чому моя мрія впирається в цю жахливу річ? – Мія скоса подивилася на підручник.
- Ну, от складеш іспити, поїдеш у свій паралельний всесвіт Мілан, і там вже не буде жодної математики, а будуть суцільні покази мод, і ти сяятимеш на подіумах та обкладинках журналів.
Мія обернулася до Агнешки й вередливий вираз обличчя змінився на м’яку мрійливу посмішку. На сонці її блакитні очі в облямуванні густих чорних вій набули яскравого аквамаринового відтінку. Повільно і солодко потягнувшись усім своїм довгим тілом, Мія промуркотіла:
- Ой, сяятиму! А ти закінчиш свою консерваторію, зробишся відомою піаністкою і приїдеш до мене в Мілан, і всі красиві італійські чоловіки лежатимуть біля твоїх ніг.
- Невже усі? – Агнешка посміхнулася, верхня губа відкрила невеликі рівні зуби. Її акуратний ніс смішно зморщився біля перенісся, і ластовиння, щедро насипане на цьому місці, збіглося щільніше. – А хто ж тоді лежатиме біля твоїх ніг?
- О, так! Половина італійських чоловіків біля твоїх ніг, половина – біля моїх. Ну, гаразд, давай повторимо твою математику.
Мія перекотилася на живіт, граційно відкинувши важкі чорні пасма. Потім гидливо, двома пальцями, підняла підручник і кинула перед собою. Пройшло зовсім небагато часу, Мія піднесла голову і нашорошилася.
- Ти чуєш?
Агнешка прислухалася. Десь недалеко невидимий трубач бігцем зіграв гаму, а потім ринула мелодія.
- Ух ти! – присвиснула Мія.
- Це Дебюссі, Арабеска. – Прокоментувала Агнешка. – Як грає! Але звідки це лунає? Не можу зрозуміти.
Мія стенула плечима. Агнешка озирнулася.
- Схоже, це з монастирської затоки. Більше немає звідки.
- Невже хтось із монахинь грає? – здивувалася Мія.
- А от зараз ми це довідаємося, - сказала Агнешка, збираючи волосся на маківці.
Швидко випроставши купальник на своєму тоненькому тілі, щільно провела долонями по боках, наче хотіла втиснути купальник в себе. Тоді з рішучим виглядом встала і підійшла до краю прибою. Море було дуже спокійне. Зачерпнувши води, Агнешка спочатку змила і добряче розтерла ноги, потім те саме зробила і з руками.
- Ти що – у воду зібралася? З глузду з’їхала? Вона ж крижана!
- Не така вже вона й крижана. І потім – арабеска вартує цього, - відповіла Агнешка, почекала секунду, а тоді рішуче кинулася у воду.
Вода дійсно виявилася крижаною. Агнешка заверещала, продовжуючи плисти.
- Агнешка! Божевільна! Повернися негайно! – Мія бігала вздовж берега. Альбатрос спантеличено позирав на неї знизу. – А якщо судома вхопить і ти потонеш? І хто потім дасть мені списати математику, я тебе питаю?
- Яка ти меркантильна подруга, Міє! – закричала у відповідь Агнешка, сміючись і відпльовуючись.
Вона пливла, активно працюючи руками й ногами та слідкуючи за диханням – так, як вчив тато. Вона добре плавала. Дуже скоро крижаний холод перетворився на приємну прохолоду. Допливши до скелі й оминувши її, Агнешка зникла з очей Мії.
Скоро Агнешка випливла на мілину, тут вода встигла прогрітися і була значно теплішою. Уся монастирська затока була перед нею, як на долоні, сама ж Агнешка при цьому залишалася непомітною за камінням. Ідеальна засідка.
Монастирська затока була набагато більша за ту, де вони засмагали із Мією. Але дістатися туди суходолом було неможливо, оскільки спуск проходив через територію монастиря, і для мирян цей шлях був недоступним.
На березі біля самої води, широко розставивши ноги, стояв чоловік, і грав на трубі. Арабеска Дебюссі. Це був один із найулюбленіших її творів. Тато називав арабеску гімном красі. Трубач раптом затнувся, збився. Він опустив трубу. Агнешка побачила, що чоловік був іще зовсім молодий і, схоже, дуже незадоволений своєю грою. Він зсунув густі брови та похмуро подивився у воду. Тоді знову наблизив трубу до губ, зробив декілька програшів пасажу, на котрому затнувся, і продовжив грати арабеску.
- Я тут мало не здуріла! Тебе так довго не було! – обурювалася Мія, розтираючи Агнешку рушником. – Ну, що, хто там грав? Невже ігуменя?
- Ні, - відповіла Агнешка з посмішкою, мрійливо дивлячись у бік затоки, - це був хлопець.
- Хлопець? В жіночому монастирі? – здивувалася Мія, припинивши розтирати подругу. – Нічого собі! Вродливий?
Агнешка замислилася.
- Мабуть, так. І, ти знаєш, він дуже добре грав.
- Цікаво, як він дістався на той пляж? А може, він позаштатний працівник цього монастиря? Особистий помічник ігумені в особливо духовних справах? – гигикнула Мія.
Час наближався до полудня, сонце робилося агресивнішим. Агнешка з Мією повільно крокували вузькою скелястою стежкою. Каміння сильно нагрілося, і повітря під ним тремтіло і плавилося. Тріскотіння цикад приглушало прибій. На великому плоскому камені сиділа маленька яскраво-зелена ящірка. Агнешка зупинилася і замилувалася вигадливим візерунком на її вузькій спинці. Тоді прислухалася: ні, звуків труби звідси не чути. Підйом був доволі крутим і довгим. Діставшись нагору, туди, де парк припирав до кріпосної стіни старого міста, дівчата, захекані, впали на траву в тінь величезної розлогої сосни.
- Ух! Але ж спека! – мовила Мія, притуляючись спиною до шерехатого стовбура.
- Зізнавайся, тобі сподобалося рано розпочинати свій день?
- Угу, дуже. Прокидатися о п’ятій ранку, яка втіха!
- Та годі тобі, Міє, дивися, весь день іще попереду, а в тебе вже половина білетів вивчена, і ти на сьогодні абсолютно вільна.
- Я ж бо завжди вільна, - пирхнула Мія.
- Це точно, - погодилася Агнешка. – Але я більше про дисципліну, а не про свободу.
- О! Агнешко! – Мія закотила очі. – Коли ти починаєш занудствувати, мені здається, в тебе вселився наш директор, цей старий пердун. Ти ж збираєшся бути піаністкою, а це, між іншим, творча професія. А творчі люди повинні бути вільними.
- Ну, дякую тобі за порівняння зі старим пердуном, - посміхнулася Агнешка. – Просто я хвилююся за тебе, Міє. Ти деколи така легковажна! От поїдеш до свого Мілану, а там зовсім чужа країна, і нікого поруч не буде, тільки Джузеппе. А раптом із ним щось трапиться або він тебе покине? І що тоді буде з тобою?
Мія обернула голову і здивовано подивилася на Агнешку:
- Джузі? Покине мене? – Вона розреготалася. – Скажеш таке! Та він від спадку ладен відмовитися, але тільки не від мене.
- Я нічого поганого не хочу сказати про Джузеппе. Він тебе кохає, піклується, це видно. Я вважаю, він великий молодець, що поставив тобі умову закінчити школу, перед тим, як забрати до Мілану.
- Ну, як раз у цьому він не молодець, а зануда. Навіщо мені ця математика, скажи, будь ласка, якщо я збираюся бути моделлю? Навіщо мені усі ці тангенси й котангенси? А, хіба що я ходитиму подіумом і вихлятиму дупою у спеціальний спосіб, за синусоїдою, наприклад.
Агнешка розсміялася. Її дивовижно легкий заразливий сміх обсипався кришталевим дзвоном на суху хвою. Мія теж розсміялася.
- Мені вже час, - Мія підвелася, - ввечері ми із Джузі ідемо у «Двоє котів». Ходи з нами?
- Ти ж знаєш, я не ходжу у такі заклади.
- Ну в які «такі»? Ти як старенька тітонька, їй богу, Агнешко! Там, до речі, грають дуже пристойний джаз щосуботи. Ти ж любиш джаз?
- Люблю, але сьогодні випускний концерт у консерваторії. Як ти розумієш, я не можу таке пропустити.
- А ти й не пропустиш. Давай так: я піду з тобою в консерваторію, а після концерту ти підеш з нами у «Двоє котів»?
- Ну, не знаю… - зам’ялася Агнешка.
- Вирішили! До зустрічі ввечері!
Мія – засмагла, легка і граційна, закинула руку у прощальному жесті й зникла за деревами.
Агнешка, весело вимахуючи пляжною торбою і наспівуючи арабеску Дебюссі, пішла стежкою у затінку кипарисів у бік кріпосної стіни старого міста. Так називалася історична частина Дубровника. В полудень старе місто виглядало порожнім і притишеним. Лиш де-не-де з прочинених вікон долинали приглушені звуки – музика з транзистора, дзенькіт посуду, сонний плач дитини. Біля будинку із яскраво синіми віконницями бурхливо квітнув трояндовий кущ. Малинові квіти вишукано обрамлювали арку над входом, далі підіймалися кам’яною стіною й залазили на балкон. Це був найбільш мальовничий будинок на вулиці, і саме заради нього Агнешка іноді робила гак. Зараз балкон був порожній, але вечорами, коли спадала спека, на ньому часто можна було побачити даму. Давно немолода, огрядна, завжди із пишною зачіскою, у неосяжному шовковому кімоно, вона сиділа у кріслі, мляво обмахуючись віялом, і попивала каву із крихітної філіжанки. Агнешка знала, що ця дама була оперною співачкою та у свій час сяяла на багатьох сценах Європи. Цей час давно минув. Було щось заворожливе й трагічне у цій самотній чималій фігурі на фоні малинових троянд.
На невеличкій площі з фонтаном безнадійно сумували порожні столики. Біля входу до кафе в тіні під навісом дрімав офіціант у білосніжній сорочці. Крім нього і сонних голубів на площі не було ані душі. Сполоснувши лице в прохолодній воді фонтану, Агнешка занурила руки до ліктів, заплющила очі, блаженно зітхнула і на мить завмерла. В голові й далі лунала арабеска.
Вдома батько чаклував на кухні над обідом.
- Ну, як успіхи у моєї принцеси? Всі математичні вершини підкорила?
Агнешка підійшла до батька та обійняла його ззаду, притиснувшись щокою до спини.
- Так, куди ж вони подінуться від мене, ці вершини. А що в нас на обід? – запитала вона і зазирнула через батькове плече.
- Холодний м’ятно-огірковий суп.
- О, тату, це найкраще, що може з нами трапитися у таку спеку. А куди ти такий красивий зібрався? - Агнешка кинула на батька зацікавлений погляд. – Одеколоном напахтився, - додала вона, потягнувши носом повітря.
- Та нікуди… На роботу, доню, куди ж іще?
- В суботу на роботу? Ану-ну, - Агнешка взяла велике яблуко, підкинула його кілька разів і пустотливо подивилася на батька. – На побачення із Ліндою йдеш, я вгадала?
- Яке ще побачення? Про що ти?
Батько старанно ховав очі.
- Та про ваш роман усе місто торочить.
- Що за дурниці, доню? Який ще роман?
- Позавчора Мія бачила, як ви обіймалися у парку!
- Твоя Мія - велика фантазерка, ні з ким я не обіймався. Досить молоти дурниці, давай за стіл.
Батько явно збентежився. Зробивши паузу, Агнешка м’яко сказала:
- Тату, ти в мене такий гарний і ще зовсім молодий. Запроси Лінду до нас у гості.
- Давай обідати, - пробурмотів батько і кинув погляд за спину доньки – туди, де на книжковій полиці стояла чорно-біла фотографія матері Агнешки.
Перед тим, як сісти до столу, Агнешка увімкнула транзистор. Звуки джазу делікатно взяли її під руки, відірвали від підлоги та, піднявши до стелі, закрутили кімнатою. Батько з посмішкою спостерігав за донькою.
- Ти сьогодні якась не така. Що трапилося? Розповідай.
- Ах, тату, - Агнешка пір’їнкою опустилася на крісло, - якби ти чув, як він грав!
* * *
Малий зал консерваторії був повно-повнісінький родичів і друзів випускників. Агнешка сиділа і майже не ворушилася, повністю поглинута музикою. Мія ж нетерпляче вовтузилася на кріслі, розглядаючи слухачів.
На сцену вийшла юна піаністка і сіла за рояль. При перших звуках музики Агнешка мимоволі подалася уперед – це була та сама Арабеска Дебюссі. З-за куліс якось надто поспішно вийшов високий похмурий хлопець і, зупинившись на самому краю сцени, заграв на трубі, підхоплюючи мелодію, що линула з рояля.
- Це він! – прошепотіла збуджено Агнешка, схопивши Мію за руку.
Мія скривилася від болю і не без зусилля відірвала руку подруги від себе.
- Той, кого ти бачила сьогодні у монастирській затоці?
Агнешка кивнула.
- Так це ж Мірко! Я його знаю. Ще той хам! – Мія говорила пошепки, але досить голосно, і на неї одразу зашипіли одночасно сусіди з боків та спереду.
Сердито стиснувши губи, Мія замовкла. Агнешка так і просиділа до кінця композиції, учепившись в підлокітники крісла і, здається, не дихала.
Після концерту Мія з Агнешкою стояли біля центрального входу до консерваторії та чекали на Джузеппе.
- Цей Мірко, - обурено тараторила Мія, - той ще тип! Він, звісно, гарний із себе, тут я з тобою згідна, але характер у нього просто огидний. Ти уявляєш, одній моїй подрузі він сказав, що вона з ним може розраховувати лише на секс. Жодних стосунків. Просто так і сказав їй, хам!
- А подруга що?
- Ох, ну що подруга. – Мія стенула плечима і відвела очі. – Слабка жінка… А при наступній зустрічі Мірко був таким холодним, наче між ними нічого й не було.
- Він її ображав?
- Ще і як! Ця його холодність була дуже образлива!
- Так… але ж він попередив її, хіба це не було чесно з його боку?
- Та кому потрібна його чесність?! А ось і Джузі! Ходімо.
Чепурний яскраво-синій кабріолет альфа-ромео ефектно пригальмував перед дівчатами. Осяйний Джузеппе, кругленький і ладненький, бадьоро вистрибнув з машини і, пружною ходою, яка робила його іще більш схожим на новенького тенісного м'яча, обійшов автомобіль і розчахнув перед дівчатами дверцята. Поставна Мія без підборів була на півголови вищою на зріст за свого залицяльника, та для марнославного Джузеппе зріст Мії був ще одним приводом для гордощів.
- Ти спізнився, пупсику, - вередливо сказала Мія, підставляючи щоку для поцілунку.
- Я заскочив дорогою у «Двоє котів» і забронював нам столик біля сцени, маленька. Ти ж знаєш, в суботу ввечері туди не пропхатися. І прошу тебе, не називай мене Джузі. – Джузеппе потягнувся губами до шиї Мії та промурмотів: - Клич мене Пеппе, так називали мене у дитинстві мама і бабуся.
- Звісно, любий. Як скажеш, Джузі, - незворушно відповіла Мія, цмокнула Джузеппе у трохи лисувату маківку і граційно опустилася на переднє сидіння автомобіля.
* * *
Заклад «Двоє котів» являв собою невеликий відкритий ресторанчик у самому серці старого міста. Це місце було надзвичайно популярне як серед туристів, так і серед місцевих мешканців. Завідували рестораном брати Грабовскі – відому в місті меломани. Вони чудово грали на кількох музичних інструментах і щосуботи давали концерти у своєму ресторані.
Музиканти займали свої місця на сцені, коли Агнешка, Мія та Джузеппе пробиралися до свого столика слідом за білосніжною спиною офіціанта. Агнешка з цікавістю озиралася – вона вперше була у такому закладі та зараз почувалася дорослою дамою. Раптом Мія смикнула її за руку, зробила страшні очі та показала на сцену: там, серед музикантів стояв похмурий Мірко і щось говорив одному з братів Грабовскі. Побачивши Мірка, Агнешка так розгубилася, що налетіла на столик і перекинула келих. На щастя, він був порожній і не розбився. Агнешка ніяково пробурмотіла вибачення і поспішила до свого столика.
- Ну це вже занадто! Втретє за день! – прошепотіла Мія їй на вухо, коли вони, нарешті, всілися. Більше Агнешка її не чула – заграла музика і вона провалилася у світ Мірка.
- Що ти питимеш, люба?
Агнешка отямилася. На неї з очікуванням дивилися Мія, Джузеппе та офіціант.
- Аааа… апельсиновий сік, будь ласка, - неуважно відповіла вона, і її погляд одразу, наче намагнічений, приклеївся до Мірка.
Зі сцени лунали популярні джазові композиції. Мірко грав на кларнеті, на саксофоні, на трубі, і Агнешка не зводила з нього очей.
- Схоже, людина-оркестр Мірко справив сильне враження на нашу Агнешку, - сказав Джузеппе Мії. – Може, їх познайомити?
- Іще чого! Навіть не думай! Він їй абсолютно не підходить, невже ти не бачиш, - різко відповіла Мія.
Джузеппе здвигнув плечима.
- На завершення першої частини ми хочемо зіграти для вас композицію, яку написав наш друг Мірко Драгович, новоспечений випускник консерваторії, талановитий музикант і, як виявилося, не менш талановитий композитор.
Старший брат Грабовскі стояв на сцені боком і дивився на Мірка. Мірко, котрий у цей час міняв кларнет на саксофон, стримано кивнув публіці.
- Отже, шановні гості, прем’єра, композиція називається «Take a brake».
Першими вступили ударні, далі – фортепіано, і через декілька тактів настала черга саксофона Мірка. Мірко грав із заплющеними очима, трохи похитуючись разом з мелодією, а коли його партія скінчилася, ударні виконали соло. І це було дуже незвично – соло для ударних. Поки барабанщик грав, Мірко не зводив з нього очей. Коли партія ударних скінчилася, і знову вступив саксофон Мірка, почулися схвальні вигуки публіки та аплодисменти. Агнешка, сидячи, пританцьовувала, клацала пальцями в такт і посміхалася так, як посміхається дитина, яка отримала довгоочікувану іграшку. Коли музика закінчилася, публіка не шкодувала оплесків.
Оголосили перерву, і Агнешка повернулася до реальності.
- Познайом мене з ним, - попросила вона Мію, котра уважно вивчала меню.
Мія, не відриваючи погляду від меню, видала невиразний звук. Музиканти разом з Мірком заходилися спускатися зі сцени. Агнешка обернулася до Джузеппе і пошепки попросила:
- Джузеппе, познайом мене із ним.
Джузеппе скоса глянув на Мію. Та з напруженим виглядом продовжувала вивчати меню. В цей момент Мірко порівнявся з їхнім столиком. Він привітався за руку з Джузеппе, кивнув Мії.
- Мірко, познайомся, це Агнешка.
Мірко кинув байдужий погляд на Агнешку, пробурмотів «Добрий вечір».
- Посидь з нами, - Джузеппе запрошувальним жестом відсунув крісло поруч з Агнешкою. Провагавшись секунду, Мірко сів, закинувши ногу на ногу, витягнув пачку цигарок і закурив.
Лице у Агнешки палало. Вона дивилася на Мірка на всі очі та нічого не могла із цим вдіяти. Та й не збиралася.
- Ми сьогодні були на випускному концерті у консерваторії, ви грали Арабеску Дебюссі. Це було дуже мило, - сказала Агнешка й одразу відчула себе дурепою. Мило? Вона сказала «це було дуже мило»?!
- Он як? Ви були в консерваторії? – прісно відізвався Мірко і зробив знак офіціантові.
Потрібно було терміново рятувати ситуацію, і Агнешка сказала:
- Мені дуже сподобалася ваша композиція «Take a brake». Здається, вона написана у незвичному ритмі п'ять чвертей, правильно?
Мірко глянув на Агнешку з цікавістю.
- Так, дійсно.
- Це дуже сміливий хід.
- Ви так гадаєте?
- Так, Мірку, - втрутився у розмову Джузеппе. – Я просто вражений! Неймовірно! Не знав, що ти пишеш музику, та ще й таку.
Мірко кивнув і подивився на Агнешку ще раз. Вона посміхнулася та опустила очі. Підійшов офіціант.
- Що ви п’єте? – спитав Мірко в Агнешки. – Чи можу я вас пригостити?
Агнешка подивилася на келих Мії.
- Я вип’ю мартіні, - мовила вона з чарівною посмішкою, відчуваючи на собі здивовані погляди Мії та Джузеппе.
Мірко подивився на її склянку із недопитим соком і ледь помітно посміхнувся.
Після перерви Мірко повернувся на сцену і, граючи, часто поглядав на Агнешку. Агнешка ж зовсім захмеліла – чи то від мартіні, чи то від його поглядів. Мія підсіла ближче до неї та заторохтіла:
- Агнешко, що ти робиш? Він зовсім тобі не підходить. Ти не розумієш, з ким зв’язуєшся. От послухай, інша моя знайома розповідала, що одного разу Мірко…
Агнешка, зробивши над собою зусилля, відірвала погляд від сцени, обернула до Мії щасливе обличчя і сказала:
- Міє, люба, як ти не розумієш? Мені байдуже, що про нього кажуть. Бай-ду-же. – останнє слово вона промовила по складах і посміхнулася. Потім зробила ковток мартіні й знову занурилася у світ Мірка.
Уже минула опівніч. Концерт давно закінчився. Мія та Джузеппе поїхали. Мірко й Агнешка сиділи на краю кам’яної чаші міського фонтану. Старе місто спало. Фонтан теж спав. Місячне сяйво миготіло на поверхні води. Тільки Агнешці зовсім не хотілося спати. Їй хотілося літати, шугонути до шпиля міської ратуші разом із Мірком. Під звуки його композиції. Вона без угаву цокотіла, розповідаючи Міркові про свою любов до класичної музики, про те, як не одразу прийняла джаз, і про те, як її найкращий у світі батько навчив її розуміти цю музику. Їй було так легко і радісно, і хотілося, щоб ця ніч ніколи не закінчувалася. Вона говорила і говорила, а Мірко… А Мірко сидів так близько, дивився на неї та усміхався. Як з-під смичка скрипаля лине музика скрипки, так під поглядом Мірка співало серце Агнешки. Мірко підняв руку та обережно прибрав пасмо з чола Агнешки. Вона замовкла на півслові та забула, як дихати. Хіба струна на скрипці знає, як дихати? Але тут сталося жахливе: рука, на яку Агнешка спиралася, сидячи на краю фонтану, зрадницьки зісковзнула, і Агнешка полетіла у воду. Мірко заледве встиг схопити її за плече, тому вона так і не потрапила у фонтан повністю.
Агнешка була так збентежена своїм недоладним «майже падінням», що ще довго не могла підняти на Мірка очей, лише зніяковіло хихотіла, витискаючи воду із намоклої пелени своєї сукні.
- Де ти мешкаєш? Давай я відпроваджу тебе додому, - запропонував Мірко.
Вони мовчки йшли поруч. Здається, вона все зіпсувала. Агнешка люто шпетила себе за незграбність, за балакучість, за нестриманість. За все! Вони прийшли до її будинку, так і не промовивши ані слова.
- Ну, я піду? – для чогось запитала зовсім принишкла Агнешка, схожа на пелену сукні, що намокла у фонтані.
- У нас завтра репетиція в старому зеленому театрі. Знаєш, де це?
- Так.
- Хочеш прийти?
Душа Агнешки випурхнула, полинула вгору, облетіла будинок і квітковою пелюсткою опустилася до ніг Мірка. Її «так» було найрадіснішим з усіх можливих «так» в цілому світі.
* * *
Із самого ранку Агнешка чекала, коли ж настане четверта пополудні – час вирушати до Мірка. Увесь день вона старанно удавала перед собою, що її цікавлять якісь хатні справи, іспит з математики, заняття музикою. А за п'ять четверта упіймала себе на тому, що сидить у вітальні та не зводить очей із годинника на стіні. І коли час настав, зірвалася з місця і полетіла до зеленого театру.
Старий зелений театр знаходився у закинутій частині парку. На сцені Мірко грав на саксофоні, брати Грабовскі поділили між собою фортепіано й кларнет, за ударною установкою нікого не було. Мірко похмуро кивнув Агнешці та знову зосередився на грі. Він до неї навіть не усміхнувся! Ця холодність прицвяхувала її до лавки. Проте, досить швидко, зачарована музикою, вона про це забула. Їй навіть почало подобатися те, що Мірка настільки поглинула гра, що він не звертає на неї уваги. Прийшов барабанщик, той самий, що вчора так неймовірно зіграв соло у «Двох котах». Мірко досить різко вичитав його за запізнення, барабанщик не сперечався і вибачився. Він говорив із сильним акцентом, хоча і правильно.
За дві з гаком години брати Грабовскі та барабанщик пішли геть. Мірко продовжував репетирувати сам. Агнешка сиділа тихо-тихесенько і вже подумала, що Мірко, мабуть, забув про неї, аж раптом він обернувся і голосно запитав:
- Що для тебе зіграти?
- «Take a break», - заясніла Агнешка і пересіла ближче до сцени.
Він грав лише для неї. І навіть якби довкола було багато людей, вона все одно б знала – він грав лише для неї.
- Зголодніла? – запитав Мірко, коли вони виходили з парку. – Грабовскі кликали до себе у «Двоє котів», але я б надав перевагу тихішому місцю.
- У мене із собою сандвічі, - відізвалася Агнешка. – Я знаю одне місце за кріпосною стіною. Там тихо і гарний краєвид на захід сонця і море.
- Ну, що ж, підемо тоді у твоє гарне місце їсти твої сендвічі, - сказав Мірко та усміхнувся.
Вони перетнули гамірну міську площу і через вузьку арку у кріпосній стіні вийшли назовні. Тут було розташоване невеличке кафе, у якому завжди, завдяки краєвиду, були відвідувачі. Агнешка і Мірко пройшли повз кафе, і заледве помітною стежкою пішли далі вздовж стіни. Повернувши за ріг, вони зупинилися. Тут не було ані душі та панувала тиша.
Вони розташувалися на теплому камінні. Просто перед ними, на скільки міг охопити погляд, сяяло море, за небокрай опускалося сонце. Декілька човнів із вітрилами та галасливі чайки у небі насолоджувалися цим видовищем разом із ними.
- Гарне місце, - сказав Мірко, жуючи сендвіч.
- Моє улюблене місце для заходу сонця.
- А маєш улюблене місце для світанку?
- Звісно. Найкраще місце для споглядання світанку – це майданчик, на якому стоїть стара вежа водогону.
- І часто ти зустрічаєш світанок?
- Влітку – так, майже щоранку.
- Для цього потрібно дуже рано вставати.
- А мені неважко, я люблю рано вставати. До того ж, світанок і захід сонця – це справжні дива, доступні для людей. Як і музика.
- Як і музика?
- Ну так. Хіба ти незгідний?
- Згідний, - відповів Мірко й усміхнувся.
Агнешка усміхнулася навзаєм. Як гарно було сидіти поруч ось так і дивитися на море.
- А звідки барабанщик? Я помітила, що він говорить з акцентом.
- Його звати Міша, він з Радянського Союзу.
- Он як? А що він тут робить?
- Мешкає. Його батько – співробітник посольства чи щось таке.
- Він дуже гарно грає.
- Так, він талановитий барабанщик. Шкода тільки, що крім музики він ще занадто сильно любить горілку і жінок. А музика такого не терпить. Вона егоїстична.
- Хіба музика егоїстична? Хіба вона не для всіх?
- Я маю на увазі те, що музиці потрібно віддавати усього себе, інакше нічого не досягнеш.
Агнешка замислилася. Вони дивилися примружено на сонце, яке поволі ковзало небесним шовком до блискотливого краю моря.
- Знаєш, у мене в голові досі лунає «Take a break». Вона наче ідеальне продовження оцього всього: моря, літа, сонця.
- Так, мабуть. Адже я створив її на пляжі.
Мірко обернувся і дивися на неї, міркуючи про щось.
- А хочеш, я покажу тобі завтра моє улюблене місце?
- Це там, де ти вигадав «Take a break»?
Мірко кивнув.
- Дуже хочу!
* * *
Сьогодні був найстрашніший день у році – день складання іспиту з математики. За п’ять хвилин випускники школи юрмилися біля входу до класу і чекали, коли їх запросять.
- Агнешка, ну що ти робиш? Так не можна! Ну не можна одразу погоджуватися на все, що пропонує тобі мужчина! Треба примусити залицяльника знемагати, мучитися, розумієш? Вони до біса люблять, коли їх мордують. Інакше вони швидко втрачають цікавість до жінки і їм робиться нудно. Потрібно набивати собі ціну! А ти що робиш? – обурювалася Мія.
- А що я роблю? – з абсолютно щасливим виглядом запитала Агнешка.
Мія похитала головою.
- Хто б міг подумати, що тебе може зацікавити цей похмурий хам.
- Ти неправа, Міє. Він не хам. Він просто прямий, чесний, розумієш? А щодо похмурого… Ти ж чула його «Take a break». Хіба похмурий тип може написати таку дивовижно світлу мелодію? Знаєш, він більше, ніж просто талановитий музикант. Він буде видатним, я впевнена в цьому.
- Так-так, такий похмурий геній, - пхикнула Мія. – Він тебе вже поцілував?
Агнешка заперечливо похитала головою.
- І навіть не намагався?
- Ні, - відповіла Агнешка, і їй зробилося сумно.
- Гм, це дуже дивно, - повільно мовила Мія. – Може, ти його не цікавиш, як жінка?
- Чого б це? А як хто я його цікавлю?
- Ну, не знаю, може, як захоплена шанувальниця. Можливо, ти занадто доступна для нього, розумієш?
Агнешка замислилася. Вчора, коли вони прощалися з Мірком, він сказав: «Наступного разу, коли прийдеш на репетицію, сядь, будь ласка, ближче. Так, щоб я міг тебе бачити». Агнешка відчувала, що це фраза була важливішою за поцілунок, але розповідати про це Мії чомусь не хотілося.
Двері класу відчинилися, і на порозі, виблискуючи лисиною та скельцями окулярів, виник надмірно бадьорий учитель математики. Десь у нашому неосяжному всесвіті напевне існує закон, що встановлює пряму залежність між радістю екзаменатора та зневірою тих, хто складає іспит.
- О, прошу вас, більше ентузіазму! Сьогодні ж іспит! Свято! Нарешті ви покажете усе, на що здатні.
Одну руку вчитель підніс до неба, наче закликаючи його бути свідком, а іншою легенько підштовхував учнів у їхні приречені спини.
- Як ти гадаєш, буде дуже жахливо, якщо я сама його поцілую? – тихо запитала Агнешка, сідаючи за парту.
- Ти здуріла?! Ти взагалі чула, що я тобі щойно сказала? – обурилася Мія.
- Чула, - зітхнувши, сказала Агнешка. І одразу ж, наче отямившись, радісно додала: - Так, я здуріла! І мені це подобається.
- Ну, як знаєш, - стиснувши губи, сказала Мія. – Хочеш дуріти – дурій. От тільки не треба потім ридати у мене на плечі. А тепер повернись, будь ласка, на землю, нам потрібно написати іспит. Бракувало лише, щоб через твоє божевілля зруйнувалися мої міланські плани, а разом з ними – й усе моє життя.
* * *
Агнешка сиділа біля фонтану, того самого, у який так ганебно шубовснула на очах у Мірка. Чекала на нього. Сьогодні тут було багато людей – пустували діти, за маленькими столиками в тіні біля стіни туристи у яскравому одязі ліниво попивали свої напої. Повз проїхав віз, запряжений сумним осликом. Поруч з осликом йшла стара жінка. Її густі сиві брови сходилися на переніссі, від чого вона була дуже схожою на сову. Стара кинула презирливий погляд на гультяйство навколо. Агнешка погодувала голубів. Порахувала голубів. Порахувала відчинені вікна у будинках. Мірко усе ще не було. Агнешка задерла голову – небо було нецікаве, ані хмаринки. Потягнула носом повітря: кава, море. Усе, як завжди. Мірко усе не приходив. Узяла зі столика газету, яку хтось забув. Змайструвала кораблик, замість вітрила поставила пір’їнку і віддала малюкові, який стояв поруч. Малюк кинувся до фонтану. За хвилину до неї підійшов інший малий, в руках у нього теж була газета. Почало сутеніти. Десь у грудях зібралися важкі хмари. Наказавши собі не ревіти, Агнешка зірвалася з місця і швидким кроком перетнула площу. Повернувши за ріг, вона притулилася спиною до кам’яної стіни будинку і розридалася. Може він у «Двох котах»? Може він забув? Може він занятий? На репетиції? У монастирській затоці? Так, напевно він зайнятий чим завгодно. А вона для нього – усього лише захоплена шанувальниця, і Мія мала рацію.
Минуло декілька днів, Мірко так і не з’явився. Мія теркотіла без упину, що вона ж попереджала, але усе це лише на краще, і добре, що між ними нічого не було, Агнешці буде легше його забути. Агнешка мовчала. Яка смішна ця Мія. Як можна його забути? Ну, що ж, якщо вона для нього всього лише шанувальниця – нехай буде так. Вона буде для нього всього лише шанувальницею. Тільки б побачити його ще хоч раз.
Випускні іспити залишилися позаду, попереду був вступ до консерваторії. Агнешка зовсім не хвилювалася. Музика була її стихією. Коли вона сідала за інструмент, і час, і біль від розлуки з Мірком, припиняли своє існування.
- Господи, Агнешко, як це у тебе ще немає мозолів на пальцях? Цілий день просидіти за піаніно – як ти так можеш? Ходимо, погуляємо, в кіно сходимо, розвієшся трохи. Вступиш ти у свою консерваторію.
Вони з Мією сиділи на ганку будинку Агнешки, ліниво смакуючи морозиво.
- Ах, Міє, ти не розумієш. Люди шукають якісь дива, не помічаючи, що справжнє диво у них перед носом.
- Музика чи що? – із зітханням перепитала Мія.
- Саме так, - гаряче відповіла Агнешка. – Ну от, дивись: музика – це щось таке, що ми не можемо ні побачити, ні помацати. Але вона здатна і довести до сліз, і викликати усмішку. Музика – це міст, який з'єднує наш зрозумілий людський світ, що має фізичні закони, з іншим світом – невидимим, невідчутним на дотик, але ж він беззаперечно існує. І я, коли граю, почуваюся частинкою цього дива, розумієш? А люди, які пишуть музику – то взагалі справжні чарівники.
- О, знову ти про Мірка, - роздратовано мовила Мія. – Точно, чарівник, інакше й не скажеш. Майстерно так розчиняється у повітрі.
Агнешка опустила очі.
- Іди, Міє, сама у кіно, я не піду.
* * *
Стара споруда консерваторії зарозуміло позирала вікторіанськими вікнами на сусідні будинки. Її білосніжні колони на вході і барельєфи із грецькими мотивами на фасаді викликали у відвідувачів мимовільний трепет. Саме так почувалася Агнешка, коли вперше, ще дитиною, прийшла сюди з батьками на концерт. «Це храм музики» - сказав тоді батько. Після концерту вона йшла просторими коридорами консерваторії, вражена і принишкла. Аркові склепіння одне за одним змикалися над її головою. Саме тоді вона загадала, що коли виросте - обов’язково тут навчатиметься.
Внутрішнє подвір’я консерваторії потопало у зелені, тут завжди був затінок і навіть у найнестерпнішу спеку тут дихалося легко. Сьогодні у консерваторії було безлюдно та незвично тихо, вступні іспити складено, попереду два місяці літніх канікул. Агнешка сиділа на мармуровій лавці біля клумби з ірисами. Вона прийшла сюди сьогодні, щоб просто посидіти ось так і насолодитися думкою, що тепер вона буде тут навчатися. Витягнувши з кишені коробочку із різнобарвними монпансьє, вона взяла жовтого льодяника і поклала собі до рота. Виявляється, жовті іриси мають солодший запах, ніж бузкові, а мрія, що збулася, має присмак м’ятного льодяника. З прочиненого вікна другого поверху полинув ноктюрн Шопена. Агнешка тихенько диригувала рукою. Гарно грає, чисто. Почулися голоси. Агнешка припинила диригувати. Агнешка припинила дихати. Здається, серце застукотіло швидше ще до того, як вона зрозуміла, чий голос чує. Мірко стояв біля однієї з колон і щось жваво обговорював з високим поставним чоловіком, одягненим у строгий костюм. Агнешка згадала, що бачила цього чоловіка серед членів приймальної комісії. Чоловіки потиснули одне одному руки, співрозмовник Мірко, усміхаючись, поплескав його декілька разів по плечі.
- Сюди, будь ласка, сюди, - подумки благала Агнешка, не відриваючи погляду від Мірка.
Мірко розвернувся до неї спиною, зробив кілька кроків у напрямку до виходу, та раптом зупинився, повільно, на п’ятках розвернувся на дев’яносто градусів, і так само повільно пішов у її бік. Глибоко запхавши руки до кишень, він йшов, дивлячись собі під ноги, не помічаючи нічого довкола, а коли порівнявся з Агнешкою, то вона несподівано для себе раптом мовила:
- А я до консерваторії вступила.
Мірко отямився, подивився на неї, підняв здивовано брови й сказав:
- Вітаю. А я почав писати симфонію, - і раптом усміхнувся так, що ці нестерпні тижні без нього розтанули, як сніг у квітні.
- Симфонію? – захоплено перепитала Агнешка. – Ти почав писати свою першу симфонію?
- Так, - відповів Мірко дуже задоволеним тоном і сів поруч.
Він обернув до Агнешки обличчя та уважно подивився на неї: спочатку в очі, потім повільно, наче пестив, обвів поглядом голову, ковзнув до губ, і Агнешку кинуло в жар. Погляд Мірка опустився донизу, до її рук на колінах. Агнешка відкрила коробочку і простягнула її Міркові. Він обрав жовтого льодяника. Вони сиділи поруч і мовчали, і за цю мовчанку зовсім не було ніяково. Мірко підняв голову, подивився на прочинене вікно другого поверху, туди, звідки долинали звуки фортепіано.
- Шопен, - прокоментував він, смакуючи льодяник.
- Ноктюрн номер два, - додала Агнешка.
Вони перезирнулися і чомусь розсміялися.
- А давай відсвяткуємо твій вступ? – запропонував Мірко.
- Давай, - просяяла Агнешка.
- Тоді сьогодні я поведу тебе у своє улюблене місце. Гаразд?
Вони йшли викладеними бруківкою вуличками старого міста, і кожен будинок, кожна травинка, листочок, вуличний собака – усе посміхалося від щастя. Перестрибнувши стічну канаву, Мірко подав Агнешці руку й більше її не відпускав. Він переплів свої та її пальці і тримав міцно-міцно. А Агнешка ширяла над землею, летіла поруч із ним повітряною кулькою кольору неба. Вони перетнули старий парк і вийшли до жіночого монастиря. Сюди не долинали звуки міста, і літня спека теж застигла на поважній відстані. Вздовж високого кам’яного паркана росли, тісно притиснувшись одне до одного, кущі самшиту, відкидаючи чорні тіні, стояли кипариси. В кінці паркана, там, де він впирався у скелю, Мірко зупинився.
- Я полізу перший.
- Ми перелізатимемо через монастирський паркан?
- Не зовсім, ми будемо пролазити під парканом.
Мірко розсунув кущі та показав невеличку лазівку. Пролізти під парканом було легко, і тепер вони йшли територією монастиря.
- А якщо нас упіймають? – прошепотіла Агнешка. Їй було і весело, і страшно.
- Тоді тебе пострижуть у монахині, а мене посадять на палю, - також пошепки відповів Мірко.
- Ні, я скажу, що це була твоя ідея, і тоді тебе теж пострижуть в монахині.
- Так, мабуть, така перспектива більш приваблива.
Загавкотів пес. Агнешка із жахом подивилася на Мірка.
- Не бійся, - сказав Мірко і стиснув її руку.
І все, чого Агнешці захотілося у цей момент – щоб усі собаки міста збіглися сюди, щоб на них гавкати, а Мірко б просто стискав її руку. Величезний кудлатий собацюра вибіг з кущів і, на велике здивування Агнешки, не накинувся на них, а всього лише ґрунтовно їх обнюхав, дружньо помахуючи хвостом. Мірко поплескав пса по спині, і вони з Агнешкою продовжили свій шлях. Стежка знову вперлася у паркан, під яким була ще одна лазівка. Подолавши цю перепону, вони опинилися на краю скелястого схилу, звідки вниз до моря вела вузенька кам’яна стежина.
- Спустишся донизу сама? Я наберу дров. Поряд із хижею з навісом між камінням знайдеш пляшку вина, витягни її та налий собі, а те вино, що ми купили, поклади на її місце. Посуд знайдеш під навісом. Я швидко.
Мірко передав Агнешці торбу з харчами, яким вони запаслися у продуктовій лавці дорогою сюди, і за мить знову опинився з іншого боку паркана.
- Ти крастимеш дрова в монастирі? – пошепки спитала Агнешка.
- Тепер ти розумієш, з ким зв’язалася? – незворушно відповів Мірко і пішов геть.
Спуск виявився доволі стрімким, але коротким. Це була та сама монастирська затока, у якій Агнешка вперше побачила Мірка. В дальній частині затоки у заглибленні скелі знаходилася невеличка хижа. Минулого разу Агнешка її не помітила.
До передньої частини хижі був прибудований навіс. Судячи зі всього, простір під навісом слугував і кухнею, і вітальнею. Невеличкий саморобний стіл, полиці, трохи посуду, місце для вогнища, два плетених дзиглі й навіть один шезлонг, який вже багато бачив у своєму житті.
Відсунувши умовний засув, Агнешка штовхнула двері та увійшла до хижі. Всередині панувала темрява. Чарівно пахло сіном та лавандою. Коли очі звикли до темряви, Агнешка роздивилася праворуч у куті імпровізоване ліжко – сінники, накриті яскравою тканиною, біля ліжка – низький столик, на якому лежав кларнет. Збоку біля стіни стояла етажерка, на найвищій полиці з-під клаптя темної тканини, відблискуючи золотом, визирала арка саксофона. Біля вікна стояв стіл, завалений аркушами паперу і книгами. Аркуші були списані нотами. Агнешка взяла одного – мабуть, це та симфонія. Вона із благоговінням поклала аркуш назад, притиснула книгами й, перехилившись через стіл, відкрила віконниці.
Було спекотно. Мірко усе ще не повернувся, і вона вирішила скупатися. Швидко перевдягнулася в купальник, влітку вона завжди носила його зі собою. Підійшла до скелястого краю. Вода тут була ніжно-бірюзового кольору, майже такого самого, як її купальник. Ледь чутно вода плюскотіла об каміння. Агнешка трохи почекала, передчуваючи прохолоду і, глибоко вдихнувши, стрибнула. Все тіло від голови до п'ят миттєво остудилося, і від цього перепаду перехопила подих. Відпливши трохи від берега, Агнешка розвернулася до затоки. Згори на стежині з'явився Мірко з дровами. «Невже він дійсно краде дрова у монашок?» - подумала Агнешка, махаючи йому рукою. Ця думка сповнила її такими веселощами, що вона пирснула і, задерши голову над водою, розреготалася. Якби щастя могло сміятися, воно сміялося б саме так. Мірко зійшов донизу, скинув дрова біля місця для вогнища і підійшов до краю скелі, туди, де Агнешка намагалася вилізти з води. Він нахилився, подав їй руку та одним ривком легко її витягнув. Раптом вони опинилися так близько одне до одного, що Агнешка відчула подих Мірко на своєму обличчі. Вона поринула у сірі озера його очей, як щойно перед тим – у бірюзу моря. Напевно, її голова не до кінця вистудилася. Не розуміючи, що робить, вона раптом притулилася до нього усім тілом. Мірко ж обережно взяв її за плечі й відсунув від себе:
- Послухай, Агнешко, - сказав він, облизавши сухі губи, - ти подобаєшся мені. Але… я нічого не можу тобі дати, розумієш? Мені немає що тобі запропонувати. Я кажу це, тому що не хочу, щоб ти потім мене ненавиділа.
- А мені нічого від тебе й не треба, - тихо відповіла Агнешка. – Ну… хіба що, зіграєш для мене ще раз «Take a break»?
Мірко усміхнувся самими очима, стиснув її плечі та притягнув до себе, але замість очікуваного поцілунку він, не звертаючи уваги на її вереск, потягнув її за собою і стрибнув у море.
- Це було дуже підступно з твого боку, - сказала Агнешка, коли вони вилізли на берег.
- Я жахливий тип, - погодився Мірко, стягуюся з себе мокру сорочку. – Проте, не настільки, щоб залишити тебе помирати з голоду. Час подбати про вечерю.
На цих словах він зник у хижі. За хвилину з’явився на порозі, без сорочки, із підкачаними до колін штанами та з величезним саком у руках. Виглядав він комічно, і Агнешка заходилася зо сміху.
- Ти вирішив зловити на вечерю гігантських метеликів?
- Я вирішив роздобути для нас їжі, - гордо відповів Мірко.
- Саком?! – не вгавала Агнешка.
- Саме так.
Мірко взяв хліб і, незворушно обминувши Агнешку і її хихотіння, підійшов до води. І одразу, наче чекали на нього у засідці, біля поверхні води з’явилися кілька рибин.
- Оце так-так! Та вони в тебе тут наче кури в подвір’ї пасуться.
- Сьогодні у нас в меню маленький тунець, пристойна макрель і якась незрозуміла рибина. Чого бажаєте? – статечно сказав Мірко, вдивляючись у воду.
- Я, мабуть, візьму тунця, - хижо облизнувшись, сказала Агнешка.
* * *
Вони сиділи під навісом: Агнешка – розвалившись на шезлонгу, Мірко – на плетеному дзиглі. Дзигль був низький, і коліна Мірка смішно стирчали у різні боки. Сонце вже не смалило так безжально, помалу поступаючись місцем надвечір’ю, що мерехтіло за небокраєм.
- Це був найсмачніший тунець у моєму житті, - млосно сказала Агнешка.
- Отже, кухар заслуговує на винагороду? – запитав Мірко, вимакуючи хлібом залишки соусу на тарілці.
- Безсумнівно. І якої ж винагороди бажає кухар?
Агнешка примружила очі. Смачна їжа та вино навівали солодку дрімоту.
- Кухар хоче, щоб ти для нього заспівала.
- Заспівала? – Агнешка розплющила очі. – Але я не вмію співати. Правда. Я не ламаюся. У мене є слух, але немає голосу.
- Так вже й немає?
- Ну… дуже слабенький.
- І все ж таки. Яка твоя улюблена співачка?
- Королева джазу, звісно. Тільки я не буду співати.
- Елла Фіцджеральд, - задумливо мовив Мірко. – Висока планка. Але гаразд, давай спробуємо.
- Що означає – «спробуємо»? – з тривогою перепитала Агнешка.
Дрімота одразу минула. Мірко підвівся, підійшов до води, помив руки, потім пішов до хижі й вийшов звідти з трубою.
- Ні-ні, Мірку, ну що ти? Я не вмію, кажу ж тобі, - опиралася Агнешка. – Ну справді.
- Що співатимеш?
Мірко був невблаганний.
- Я не співатиму, – вперто мовила Агнешка і схрестила руки на грудях.
- Summertime?
- О, Боже!
- Тобі ж сподобалася вечеря?
- Так не чесно! В меню не було ціни!
- І це мало б тебе насторожити, - гмукнув Мірко і наблизив трубу до рота.
- Крадеш дрова у монашок, заманюєш чесних дівчат до себе у барліг, жбурляєш у море, а потім ще й примушуєш співати.
- Я ж кажу – жахливий тип, - погодився Мірко і заходився награвати Summertime.
- Та я ж навіть слів не знаю!
- Summertime, ті-та-ті-та ті-та-та, - наспівав Мірко, додав «і так далі» і продовжив грати.
Агнешка зітхнула, пробурмотіла: «жахливий тип», знову зітхнула, а потім, все ж таки, несміливо заспівала.
- Гм... Мабуть для джазу твоєму голосу бракує глибини, - резюмував Мірко, коли вона замовкла.
- Я ж тобі казала, - відповіла Агнешка, чомусь сильно засмутившись.
- Але це не біда. Тобі просто треба знайти свою пісню.
- Не треба мені знаходити свою пісню. Не збираюся я бути співачкою. І взагалі – мені уже час.
Агнешка підвелась і озирнулася, шукаючи свої речі. І чого вона так засмутилася?
- Завтра у нас репетиція у зеленому театрі. Принесеш мені сендвічі?
- Іще чого!
* * *
Агнешка метушилася у вітальні, збираючи пляжну торбу і мугикаючи собі під носа «Take a break», коли у двері подзвонила Мія.
- Котрий день намагаюся тебе вдома спіймати. Я вже забула, як ти виглядаєш, - ображено пробурчала вона, спостерігаючи, як збирається Агнешка. – Куди ти так поспішаєш?
- До Мірка у монастирську затоку, - дзвінко відповіла Агнешка.
- Он як? Отже – ви разом?
- Ну… ми просто друзі.
- З Мірком?! Він що – досі тебе не поцілував?
- Ні. Навіть коли я сама захотіла його поцілувати, - гигикнула Агнешка.
- Це ж треба. Ніколи б не подумала. Може у нього хтось є? Хоча, хіба його б це зупинило?
- Припини це, Міє, будь ласка, мені неприємно, коли ти так про нього кажеш.
- Гаразд, пробач. І все ж, мені цікаво, як виглядає дружба з Мірком?
- Ти знаєш, мені дуже подобається наша дружба. Він стільки всього знає про музику! Я ходжу на його репетиції до зеленого театру, а ще ми багато часу проводимо у монастирській затоці. У нього там дуже класно – справжній рай для Робінзона.
- Він там мешкає?
- Так, виявляється влітку він здебільшого живе там, а взимку у когось із друзів у старому місті на горищі.
- Цікаво. Я чула, що його батько – якась велика партійна цяця.
- Так, щось на кшталт цього. Його батьки та молодша сестра мешкають у столиці. Але Мірко з ними не спілкується.
- Чому ж?
- Я не знаю, він неохоче говорить про сім’ю. взагалі-то, знаєш, він аж ніяк не похмурий тип, він насправді зовсім інший. Він такий розумний, дуже веселий, а яку він пише музику, Міє! Він надзвичайно талановитий і цілеспрямований. Він буде визначним композитором, ось побачиш. А як він готує тунця на грилі! – Агнешка притиснула руку до грудей, закотила очі та впала на диван.
- Він і готує для тебе?! Мірко?!
- Так. Уявляєш? А нещодавно він примусив мене співати! – засміялася Агнешка.
- Гм, треба ж таке. А як це ви потрапляєте до монастирської затоки?
- Ми пролазимо під парканом і скрадаємося територією монастиря. Першого разу це було дуже смішно. Я вирішила, що він краде дрова у монахинь, уявляєш? А потім виявилося, що ігуменя – його рідна тітка, сестра його мами.
- Невже?
- Так. Його мати, до речі, якоїсь шляхетної крові. Цікаво, правда?
- Ще й як. Батько – партійна цяця, його дружина – дворянка, а сестра дружини – ігуменя.
- Я так розумію, його батьки з тіткою теж не спілкуються. Це так сумно насправді. Тітка підтримує його, як може.
Мія похмуро втупилася у візерунок на килимі. Агнешка помітила це і захвилювалася.
- Джузеппе повернувся?
- Ні. Вічно його немає поруч, коли потрібен.
Агнешка посунулася ближче до подруги і взяла її за руку.
- Що трапилося?
- Мені досі не дали дозволу на виїзд! – Мія мало не плакала. – Як же дістали ці бісові бюрократи! Ми ж офіційно розписані із Джузеппе! Мені виповнилося вісімнадцять! Я не знаю, якого дідька їм ще треба.
- Мія, мені дуже шкода. Мені здається, що просто потрібно почекати трохи. Ти ж назавжди за кордон виїздиш, а не просто як туристка на тиждень.
Мія опустила голову на плече Агнешки.
- Мені так хочеться швидше звідси звалити.
- Слухай, завтра Грабовскі влаштовують у себе вдома вечірку. Приїздять якісь друзі з Америки. Мірко мене кличе. Хочеш з нами?
- З Америки? Гм. Цікаво. Ніколи не була у Грабовскі вдома… Що ж мені одягнути? – Мія приклала наманікюреного пальчика до підборіддя і замислилася.
- Я тебе обожнюю, - засміялася Агнешка і цмокнула подругу у маківку.
* * *
Квартира старшого Грабовскі знаходилася на останньому поверсі триповерхового будинку і славилася серед численних друзів братів величезною терасою, з якої відкривався запаморочливий краєвид на море. Крізь розчахнуті навстіж вікна уривався бриз, він прогулювався кімнатами, неуважно торкаючись волосся дівчат, і бавився з пеленами їхніх пишних спідниць. Дві пари хвацько витанцьовували свінг у центрі просторої вітальні. Мірко і Міша щось жваво обговорювали в кутку, де на журнальному столику вишикувалася ціла батарея пляшок з алкогольними напоями. Музика з програвача замовкла, і у тиші всі почули збуджений голос Міші:
- Деспот від тирана відрізняється тим, що деспот вимагає, щоб його ще й любили, а тирану байдуже до любові.
- Міша, я ж просив, жодної політики у моєму домі, - промовив старший Грабовскі.
- Та ми не про політику зовсім. Ми тут з Мірком Римську імперію обговорюємо, а ти про що подумав? – Міша хитро дивився на Грабовскі.
- Я не жартую, - відповів той із погрозою.
- Гаразд, гаразд, - Міша підніс руки догори. – Жодної політики. Хоча, ти ж знаєш, тепер часи сильно змінилися. Ти ж був у Москві у п’ятдесят сьомому, сам бачив.
- О, так, змінилися. Розкажи це угорцям, в яких у їхньому власному домі непрохані гості навели свій лад. Якраз напередодні московського фестивалю.
Ці слова промовив стрижений під напівбокс хлопець, який щойно витанцьовував свінг. Склавши руки на грудях, він із викликом дивися на Мішу.
- Попереджаю востаннє – жодної політики! – старший Грабовскі підвищив голос.
Пролунав дзвінок, і Грабовскі, насваривши Мішу пальцем, пішов відчиняти двері. Прибули зірки вечора, як їх представив сам господар вечірки – двоє довготелесих усміхливих американців.
- Ти лишень послухай, як вони усі вільно балакають англійською, - із заздрістю сказала Мія, косячись у бік чоловіків. Вона виглядала, як італійська кінозірка – висока зачіска, оголені плечі, рукавички вище ліктя і цигарка у мундштуці, якою вона орудувала, наче указкою. – А нас тут наче і не існує. Агов! Ми тут сумуємо, між іншим, - кинула вона, звертаючись до чоловіків, і кокетливо посміхнулася.
Старший Грабовскі замовк на півслові й раптом ляснув себе по чолі:
- Дідько, як я міг забути! Одну хвилинку, леді, маю для вас, як, зрештою, і для всіх, музичний сюрприз.
Він підійшов до програвача і змінив платівку.
- Послухайте-но цю новинку з Південної Америки. Гадаю, у східній Європі цього ще ніхто не чув.
Заграла музика. Першим озвався Мірко.
- Це самба. Португальська мова, правильно? Бразилія, судячи з акценту.
- Точно. Тільки не просто самба, а суміш самби із джазом, і це поєднання дає новий музичний стиль, який називається босанова. Непогано, еге-ж?
- Це прекрасно! – Агнешка підхопилася з дивана. Вона танцювала, тримаючи в руці келих. – Боже, як це прекрасно! – знову мовила вона, задерши голову до стелі. З її келиха виплескувалося мартіні, та вона цього не помічала.
Старший Грабовскі у ритмі самби наблизився до Агнешки, зі словами: «Ви дозволите?» взяв келих з її рук, поставив на столик і знову повернувся до Агнешки.
- Ти чудово танцюєш самбу, - захоплювалася Агнешка.
- Я чудово танцюю самбу, - погодився її партнер. Він майстерно виконував па, легко кружляв з Агнешкою, то відкидаючи її від себе, то владно повертаючи у свої обійми. Агнешка розчервонілася, пасма волосся трохи вибилися із зачіски, а посмішка змагалася із сонцем, яке сяяло за вікном.
Мірко, обпершись до стіни, не зводив з Агнешки очей.
- Ревнуєш? – Мія підійшла до Мірка і стояла поруч, впершись однією рукою у бік, іншою демонструючи незапалену цигарку в мундштуці.
- Ні, - відрізав Мірко, ковзнувши по ній поглядом. – Міша, допоможи дамі. Здається, їй потрібно припалити. – сказав він і відійшов у бік.
Міша з готовністю підскочив до Мії й клацнув запальничкою. Як і Джузеппе, він був майже на півголови нижчий на зріст за Мію.
- Прошу, мадемуазель.
Мія прикурила, кинувши незадоволений погляд у бік Мірка.
- Дозвольте висловити вам своє захоплення. Без жодного перебільшення, ви - неймовірна.
Мія вділила Міші милостиву посмішку.
- Дозвольте також відзначити ваш бездоганний смак. Минулої весни у Парижі мені довелося відвідати вечірку в одного відомого кутюр’є, і мушу сказати, що і там ви, без сумнівів, були б окрасою.
- Ви були у Парижі? – промуркотіла Мія, кинувши на співрозмовника зацікавлений погляд і прикусила мундштук.
Коли мелодія закінчилася, засапана Агнешка впала на диван поруч із Мірком.
- Ти гарно танцюєш, - Мірко посміхався.
- Що ти, я зовсім не вмію танцювати самбу, навіть не знаю, як так вийшло, - збентежилася Агнешка.
- Секрет латиноамериканських танців у тому, що партнерці не обов’язково вміти танцювати. От що їй дійсно треба уміти, то це підкорятися, слухати свого партнера, - втрутився старший Грабовскі. – В Агнешки це чудово виходить.
- Ви, чоловіки, хочете, щоб вам підкорялися, - вередливим тоном втрутилася Мія, - але при цьому ви далеко не завжди вартуєте цього. Коли ми дійсно вас потребуємо, то вас чомусь немає поруч.
- Це ж яким треба бути бовдуром, щоб заслужити такий жахливий докір від такої розкішної жінки! – Міша дивися на Мію так, що здавалося, він ось-ось облизнеться. – Чи не вийти нам на терасу? Хіба цей дивовижний захід сонця не вартує нашого погляду?
І, узявши Мію під ліктик, Міша потягнув її за собою, шепочучи щось на вушко.
- Голос у цій пісні був такий чарівний, такий ніжний, правда? Як ти сказав, називається цей стиль? – запитала Агнешка у Грабовскі.
- Босанова.
- До речі, про голос. Ось ця пісня була б тобі цілком під силу, - сказав Мірко.
- Знову ти за своє, Мірку.
- А що, - втрутився старший Грабовскі, - розрідити наш виступ кількома піснями із жіночим вокалом, та ще й у новому стилі – це непогана ідея.
- Ну ви збожеволіли! Ну яка з мене співачка?
- А чому ні? Я довіряю Міркові, що стосується питань музики, то йому немає рівних.
Вітальню заливало золоте світло призахідного сонця. Агнешка сиділа, оточена цим сяйвом, і Мірко не міг відвести від неї очей.
- Ти дуже красива сьогодні. Ти знаєш, що на сонці твої очі робляться зеленими?
- Правда? – запитала Агнешка і збентежено опустила очі, а коли підняла, Мірко і далі дивився на неї. Серце Агнешки зірвалося з місця і затанцювало самбу.
- Здається, я хильнув зайвого, - раптом сказав Мірко, відкидаючись на спинку дивана і проводячи рукою по обличчю, і вже зовсім іншим тоном запитав. – До речі, у тебе є вдома програвач?
- Є.
- Добре. Якщо ти не проти, я зайду до тебе днями із цією платівкою. Грабовскі, даси платівку послухати?
- Тільки в обмін на вокал Агнешки.
- Ніяк не інакше, - відповів замість Агнешки Мірко.
* * *
Наступного дня Мірко, як і обіцяв, прийшов до Агнешки додому. Він стояв біля програвача і намагався не помічати, як просвічується на світлі сукня Агнешки із тонкого ситцю.
- Все добре, ти співаєш чисто, а от з диханням є проблеми, втрачаєш плавність. Зроби глибший вдих на початку четвертої фрази та співай м’якше, зовсім м’яко. От послухай ще раз.
Зазвучала музика, і вони не почули, як до вітальні увійшов батько Агнешки.
- Яка чарівна пісня, - почувся його голос у них за спинами, коли музика замовкла. Це португальська?
- Тату! – Агнешка підбігла до батька та обійняла його. – Тату, а це той новий музичний стиль, про який я тобі розповідала, босанова. Правда, дуже гарно? Ти не повіриш, я вчуся вокалу. Дивися, це текст пісні. Я, правда, нічого не розумію, але… - тут вона припинила торохкотіти й, сплеснувши руками, похопилася: - Ой, пробачте, я ж вас не познайомила. Тато, це Мірко. Мірку, це мій тато, Горан.
Представляючи батька, Агнешка на мить притиснулася до його плеча. Чоловіки потиснули одне одному руки.
- Радий познайомитися, Мірку. Мені Агнешка усі вуха про вас продзижчала.
- Дуже приємно, Горане. Напевно, вона надзижчала вам про те, який я похмурий тип? – запитав Мірко.
- Похмурий і тиранічний, - засміялася Агнешка.
- Вона говорить про вас виключно із захопленням. Стверджує, що у питаннях музики вам немає рівних.
- А мені Агнешка казала, що ви навчили її розуміти джаз. І що ви чудово граєте на фортепіано.
- Ну, це донька перебільшує. Зараз я граю доволі посередньо. Мої руки згрубіли від столярської праці й втратили необхідну рухливість.
- Коли татові було п’ятнадцять років, він грав разом із Симфонічним оркестром у Белграді, - з гордістю сказала Агнешка.
- Отакої! Це більш ніж достойний рівень для п’ятнадцятирічного музиканта, - Мірко із захопленням подивився на Горана.
- Агнешка любить цю історію, - Горан лагідно усміхнувся до доньки. – Насправді це сталося лише раз, в межах концерту із випускниками музичної школи. Диригент симфонічного оркестру був у ті роки одружений із директоркою нашої музичної школи. Дивовижна була пара, вони так любили одне одного і музику, усі свої сили витрачали на популяризацію класичної музики. Не зважаючи на жахіття, які панували у нашій країні в ті роки, того літа наша школа кожної другої неділі давала концерти у центральному парку. Як ми любили ці неділі!
- Чому ж ви не стали професійним музикантом?
- Ну, - зітхнув Горан, - спочатку сталося кохання – я зустрів Іду, матір Агнешки. Я тоді тільки закінчив перший курс консерваторії. Ми одружилися, невдовзі вона завагітніла, мені довелося покинути навчання і піти на роботу, щоб прогодувати сім’ю. потім війна сталася. Загалом – сталося життя.
- І ви ніколи не пошкодували про це? Я маю на увазі те, що музика могла бути величезною частиною вашого життя, а ви, виходить, себе позбавили цього. Ви ніколи не відчували, що зрадили себе?
- Гм, а ви справді дуже прямолінійний, як і розповідала Агнешка, - посміхнувся Горан.
- О, пробачте. Я буваю нестерпний, - Мірко явно зніяковів.
- Все гаразд, не хвилюйтесь. Чесність і відкритість я ціную в людях більше, ніж гарні манери. Я дам відповідь на ваше непросте запитання. Принаймні, спробую. Ви вважаєте, що я зрадив себе? – Горан замислився. – Якщо ти народжений художником, то твій шлях – створення краси. Напевно, ви це мали на увазі. А що, як це не єдиний шлях? Любити когось усім серцем, допомагати цій людині розквітнути поруч із тобою, - Горан подивився на доньку і посміхнувся, - хіба це не створення краси? Не думаю, що я себе зрадив, адже я жодного разу в житті, ані секунди не шкодував про свій вибір.
Мірко мовчав.
- Не виглядає на те, що я вас переконав, Мірку, - засміявся Горан. – Ну, не заважатиму. Радий був з вами познайомитися, приходьте до нас у гості. Агнешко, запрошуй до нас свого друга частіше. Нам є про що поговорити.
- Дідько, я, здається, був не дуже тактовний зі своїми запитаннями, - сказав Мірко, шкрябаючи потилицю, коли Горан пішов.
- Так, із манерами у тебе проблема, - підтвердила Агнешка насмішкувато. – Але я рада дізнатися про те, що ти здатний ніяковіти. От не думала, що тобі це властиво.
- Та ну, ти з мене зовсім уже чудовисько робиш.
- Насправді батько дуже цінує чесних людей. Каже, у наші часи це вид, що вимирає. Я думаю, ти йому сподобався.
Мірко підвівся.
- Мені теж уже час. До завтрашньої репетиції ти маєш відпрацювати дихання, ось тут я тобі позначив, у яких місцях робити вдих. Так, і слова теж вивчи. Постарайся, щоб мені не довелося за тебе червоніти перед хлопцями.
Агнешка перелякано подивилася на нього.
- Мірку, ти що? Ти хочеш, щоб я завтра це заспівала на репетиції?
- Так. І знаєш, чому у тебе немає вибору?
- Чого це?
- Тому що в суботу концерт у «Двох котах», і ти співатимеш на ньому. Ну, бувай.
Мірко пішов, а Агнешка так і стояла посеред кімнати із роззявленим ротом. І лише за кілька секунд, коли отямилася, вона крикнула йому навздогін:
- Ніколи у світі!
* * *
Як завжди суботніми вечорами у «Двох котах» був аншлаг. Агнешка і Мірко стояли біля сцени, сховані від очей відвідувачів стійкою бару.
- Мірку, я все провалю, я вас усіх підведу, кажу тобі. Подивися, як мене трусить. Будь ласка, давай скасуємо мій вихід.
Агнешка учепилася в рукав сорочки Мірка і не давала йому вийти на сцену. Мірко обережно розтиснув її руки, трошки присів так, щоб його очі опинилися на рівні очей Агнешки, і м’яко сказав:
- Ти можеш відмовитися і не вийти сьогодні на сцену. Можливо, ти зробиш це наступного разу, а можливо, ти ніколи більше й не спробуєш. Постарайся зрозуміти ось що: йдеться про музику, про те, що ти любиш найбільше, це твої слова. Ти любиш музику за ту красу, яку відчуваєш, коли вона лунає, так? Сьогодні ти маєш шанс бути частиною цієї краси, видобути її з себе і розділити з тими, хто тебе слухатиме. Створення краси – що може бути вище цього? Хіба воно не вартує того, аби зробити над собою невеличке зусилля і послати свій страх до біса?
- Я все розумію, ти правий, але послухай, як тремтить мій голос. Я не зможу співати!
- Гаразд, спробуймо так: ми зробимо довгий програш на початку, а ти не поспішай, постій, відчуй музику. Вона ж тобі не ворог. Тобі немає чого боятися. Я гарантую, твій страх зникне, як тільки ти пустиш музику досередини. А коли будеш готова співати, подаси мені сигнал. Домовилися?
Агнешка мовчала.
- Нехай Грабовскі мене не оголошує. Починайте грати свій програш, а я вийду пізніше. Якщо буду готова, - нарешті відповіла вона й опустила очі.
- Як знаєш, - уривисто сказав Мірко і піднявся на сцену.
Він і не намагався приховати свого розчарування. Агнешка дивилася йому у спину, і думка про те, що Мірко нею розчарований, раптом вдарила з такою силою, що вона забула свій страх і зробила крок до сцени. І ось вона вже біля мікрофона, міцно тримається за стійку, намагається вгамувати тремтіння в руках. Люди за столиками розпливалися у золотавому мареві, зливаючись в одну тремтливу світлову пляму. Музиканти заграли вступ, Агнешка заплющила очі й слухала. Кілька глибоких вдихів, щоб утихомирити серцебиття, і ось вона уже непомітно для себе злегка похитується в такт на невидимих хвилях. Мірко виявився правий: як тільки вона впустила в себе музику, її хвилювання розчинилося. Вона заспівала, і більше не думала про слова незнайомою мовою, які так боялася забути. У долоні була затиснута шпаргалка зі словами. Вона нею так і не скористалася. Вона більше не думала про людей, які дивилися на неї десь там далеко унизу. І навіть про Мірка вона більше не думала. Усе це зникло, залишилося в іншому світі, у тому, де вона була людиною. А в цьому світі вона зробилася музикою, а музика не вміє думати. Музика вміє розм’якшувати зачерствілі серця тих, хто її слухає.
Коли вона закінчила співати, розкотилися щедрі оплески. Найзавзятіше аплодувала Мія, яка сиділа біля самої сцени.
- Мені видається, що так прихильно шановна публіка не зустрічала ще жодну нашу композицію. Відчуваю уколи заздрощів, - сміючись, сказав у мікрофон старший Грабовскі. – Дорогі друзі, це був дебют молодої перспективної співачки Агнешки Бранич.
Після закінчення концерту музиканти залишилися у ресторані відсвяткувати дебют Агнешки. Мабуть, вперше у житті Агнешка почувалася такою окриленою. Але не успіх на сцені був причиною цього, а те, як Мірко дивився на неї увесь вечір.
Пізно вночі Мірко відпроваджував її додому.
- Пам’ятаєш, як я шелеснула у той фонтан? – сміючись, спитала Агнешка. – Боже, мені було так ніяково, ти навіть не уявляєш.
Мірко сів на край фонтану.
- Я пишаюся тобою. Ти змогла перебороти свій страх.
Агнешка скинула на нього очі.
- Я не знаю, добра це новина чи погана, але маю тобі зізнатися, що страх перед виступом затьмарив інший страх, який виявився сильнішим, - сказала вона, спустивши очі додолу.
- Куди ж іще сильніше, ти була на межі зомління. І що ж це за страх?
- Страх тебе розчарувати, - тихо відповіла Агнешка.
Погляд Мірка обпалив, світ навколо загойдався.
- Ходи до мене, - сказав він і притягнув її до себе.
* * *
Зовні сонце безжально диктувало світові свої нестерпні умови, а всередині хижі царювала прохолодна напівтемрява. Агнешка лежала на боці, підперши голову, притуляючись неприкритою спиною до гладкої кам’яної стіни. Мірко лежав поруч, його голова впиралася їй у живіт.
- Ти знаєш, що ти сама довершеність? – запитав він, дивлячись на неї знизу догори.
- Справді? - усміхнулася Агнешка.
- Так. Твій живіт такий ніжний, такий зворушливо маленький, що його хочеться удочерити.
Агнешка пирснула.
- Може – всиновити? Він же чоловічого роду.
- Так, але ж це твій живіт.
- А, ну так.
- У твоєму волоссі оселилося сонце, і сонячні полиски грають там у квача. А твої соски! – Мірко обвів пальцем довкола соска Агнешки. – О, твої соски – це дві стиглі вишні, такі пружні й такі привабні. Я присвячу твоїм соскам пісню.
Агнешка закинула голову і розреготалася.
- Я передчуваю, як Грабовскі оголосить це зі сцени!
- А коли ти смієшся, то веснянки на твоєму носі, наче пташки, злітаються зграйкою на переніссі, щоб подивитися, що ж тут такого смішного.
Агнешка знову зареготала.
- І твій сміх… - Мірко доторкнувся до ямки на її щоці, - твій сміх – це найкращий музичний твір, написаний Богом.
- Це ж треба, Мірку, ну хто б міг подумати, що ти такий романтичний!
- Ти, головне, нікому про це не розповідай. Хоча, тобі все одно ніхто не повірить.
- Це правда, - усміхнулася Агнешка. – Знаєш, я відчула, що ти насправді зовсім інший, коли почула твою «Take a break». А от якби я була музичним твором, то яким?
- Музичним твором? Дай-но подумати. Чиста і пристрасна, полохлива і смілива, наївна і глибока, з карими очима кольору зеленого чаю і зграйкою веснянок на носі, справжня… шекспірівська соната Бетховена.
- О, ти мені лестиш! Але це лише у щодень. Тому що з вечора п’ятниці та до кінця неділі я була б знаєш яким твором?
- Скажи мені.
- Я була б твоїм «Take a break».
- Згідний.
Агнешка запустила руку в його волосся.
- Гадаєш, ти у мене закоханий?
Мірко спіймав її руку і, замість відповіді, притисну до своїх губ.
- А я одразу в тебе закохалася, як тільки побачила тут, у монастирській затоці, коли ти репетирував арабеску Дебюссі перед випускним концертом.
- То ти шпигувала за мною?
- Так.
- Кепське дівчисько.
- Кепське дівчисько і жахливий тип – як на мене, ми достойна парочка.
- Як на мене, теж.
- Що це у тебе? Шрам? – рука Агнешки намацала на голові у Мірка під волоссям рубця.
- Так, сліди виховання, - знехотя відповів Мірко.
- Що означає – «сліди виховання»?
- А те й означає – сліди виховання мого батька.
- Я тебе не розумію.
- Тебе що, ніколи не били у дитинстві?
- О господи, звісно ж, ні. А тебе били?
- Так.
- По голові?
- Зазвичай батько бив так, щоб слідів не залишалося. Цей шрам з’явився через те, що одного разу він не розрахував силу, я відлетів і сильно вдарився головою об двері.
- Який жах! Але за що він тебе так?
- А ти гадаєш, існує причина, яка могла б виправдати побиття дитини? – холодно спитав Мірко.
- Ні, звісно, я так не вважаю, пробач мені, - збентежилася Агнешка.
- Це ти мені пробач, - голос Мірка пом’якшав. – Просто я ще ніколи ні з ким про це не розмовляв.
- Давай припинимо цю розмову, якщо хочеш.
Затрималася мовчанка. У щілину між віконницями проліз величезний джміль. З важким гудінням він зробив над ними коло і приземлився на тарілку із залишками інжиру, що стояла на столику поруч. Мірко знову заговорив:
- Батько любив розповідати, що мій дід – його батько – шмагав його щотижня. І не важливо, були на це причини чи ні. Батько вважав, саме шмагання зробило з нього людину. Дивовижно, мій батько гадає, що він - людина.
- А твоя мати та сестра? – обережно запитала Агнешка.
- А мати… мати його боялася над усе в світі. Батько забороняв їй втручатися у процес виховання. Він виховував мене, а вона – мою сестру. Так вони домовилися. Але, до речі, після того випадку, коли я розсік собі голову, вона все ж таки втрутилася.
- А він?
- А він побив її так, що вона довго не виходила з дому. Ніхто не сміє ставити йому ультиматуми. Мій батько – чудовисько, а моя мати – нещасна забита самиця. Він вибив із неї всю людську гідність.
Агнешка підвелася, обхопила Мірка за шию і притиснулася до нього.
- Мірку, мені так шкода, мені так шкода, - повторювала вона, і сльози скочувалися по її щоках і губилися у волоссі.
- Насправді побиття – це не найстрашніше. Найнестерпнішим із дитинства була брехня. Для всіх навколо ми виглядали ідеальною сім’єю: батько родини – поважна людина на високій партійній посаді, красуня дружина і двоє чудових гарно вихованих дітей. А по суті ніякої поваги не було, був лише страх, огидний липкий страх.
Голос Мірка бринів і ледь помітно тремтів, Агнешка притиснулася до нього ще міцніше.
- Яка це дика убогість – плутати страх із любов’ю! Він називав себе розвідником, ха! Він щиро вважав себе розвідником. Хоча і робота його, і вся його сутність – каральні. Тільки музика могла дати мені тепло, вона зробилася моєю сім’єю. І я дуже їй відданий.
- Так, я розумію, - тихо сказала Агнешка.
- Батько хотів віддати мене до військового училища, я ж хотів займатися лише музикою. Мені довелося наполягти на моєму виборі. Зламана нога виконала роль моєї перепустки на волю.
- Яка зламана нога? – налякано перепитала Агнешка.
- Я вистрибнув з другого поверху, і лише тоді батько зрозумів, що я не поступлюся. Гадаю, впертість – це єдине, у чому ми з ним схожі.
Агнешка вкрила голову Мірка поцілунками.
- Скільки всього тобі довелося пережити. Знаєш, у мого батька теж було дуже важке дитинство. Він рано залишився сиротою, і його виховували родичі. Вони не дуже з ним панькалися і поводилися скоріше як з прислугою, принижували й часто лупцювали. Але він не лише жодного разу пальцем мене не торкнувся, я ніколи не чула від нього жодного поганого слова на свою адресу. Навіть не можу собі цього уявити. Я пам’ятаю, як одного разу він дуже сильно посварився зі своїм другом, коли той з дружиною і двома дітьми були у нас в гостях. Їхнім дітям було років по сім чи вісім, вони бавилися і щось розбили. Друг мого батька почав їх вичитувати, його син щось заперечив, і тоді його батько вдарив хлопчика по губах. Мій батько страшно розлютився, ніколи його таким не бачила. Я пам’ятаю, що він сказав тоді своєму другові, що син не є його власністю і не є його рабом, і що він не має права ні бити його, ані ображати. Мені було тоді років із десять, але ці слова я запам’ятала назавжди. Я думаю, що ти теж, як мій батько, переживши насильство у дитинстві, ніколи не битимеш своїх дітей.
- У мене ніколи не буде дітей, - різко сказав Мірко і швидко підвівся з ліжка.
Агнешка розгублено спостерігала, як Мірко натягає штани.
- Ну… колись потім же будуть?
- Не буде.
- Але чому? Що поганого у дітях?
- У самих дітях нічого поганого немає, - Мірко шукав щось на столі. – Ідеться про те, що діти відбирають у нас наше життя.
- Що ти таке кажеш, Мірку?
- Агнешко, - він різко до неї розвернувся. Його голос зробився жорстким, чужим. – Ти, будь ласка, зараз спробуй наступити на свій материнський інстинкт і почути те, що я кажу. Я кажу, що діти відбирають у нас наше життя в тому сенсі, що після їхньої появи наше життя більше нам не належить. Ми не можемо більше думати про те, чого нам хочеться, а повинні піклуватися про те, щоб забезпечити своїм дітям безпечне і сите існування. Я не хочу, щоб моє життя перетворювалося на це. У мене є інші мрії та цілі, і я просто свідомий того, що із появою дітей ці мрії та цілі зробляться нездійсненними.
- Так, звичайно, діти – це велика відповідальність, - м’яко сказала Агнешка. – Вас, чоловіків, це відлякує.
Мірко чмихнув.
- Але потім, - продовжила Агнешка, - з часом, мені здається, усе змінюється та у вас, чоловіків, також з’являється ця потреба, бажання мати свою дитину, піклуватися про неї, про свою маленьку копію …
- Агнешко! – Мірко майже викрикнув її ім’я, і Агнешка здригнулася. – На світі існують люди, які не хочуть дітей. Це – нормально. І один із таких людей – це я. Озирнися довкола, подивись на світ, який нас оточує. Де – люди? Їх майже не залишилося. Жерти й розмножуватися – ось межа їхніх мрій. Навіть не тварини, тому що за кожної слушної нагоди вони прагнуть принижувати й топити одне одного, а тварини такого не роблять. Я так не хочу. Цей камертон, ось тут, - Мірко постукав себе кулаком у груди, - я не можу його не використовувати. Його мені дано для того, щоб я слухав і лунав. Розумієш? Я хочу створювати красу, і мені це вдається. І я не для того вистрибнув з вікна другого поверху, щоб в результаті наступати на ті ж граблі, що і твій батько.
Мірко знайшов, нарешті, пачку цигарок під купою паперів і вийшов із хижі. Агнешка тихо сиділа біля стіни, перелякано натягнувши простирадло до підборіддя.
* * *
«Це ж треба! Стара, виявляється, мала рацію!», - подумала Агнешка, ховаючись від несподіваної зливи під густим гіллям акації. Ця стара зустрілася їй сьогодні рано вранці – погода була ясна і тепла, якою і має бути серпневим ранком в Дубровнику. На порожньому перехресті, там, де роздуті від пихи горобці стрибали одне наперед одного, доповідаючи на усю силу свого гороб’ячого горла про останні новини, стояв старезний віз, запряжений осликом. Одягнена у все чорне стара із совиними сивими бровами, що сходилися на переніссі, тягнула осла за повідець, намагаючись зрушити віз із місця, але заднє колесо безнадійно застрягло між бруківкою.
- Нууу! Чорте кудлатий! Щоб ти сказився! Ааа, щоб тебе, баране ти впертий! – стара вимовляла слова дивно, трохи співучим голосом, від цього робилося і смішно, і дещо моторошно, наче це були якісь закляття.
- Зачекайте, я вам допоможу! – Агнешка підбігла до воза і налягла усім тілом. Тварина, відчувши поштовх ззаду, зробила кілька кроків, і віз опинився на волі.
Стара ще щільніше зсунула совині брови й, замість вдячності, похмуро сказала:
- Дощ сьогодні буде.
Агнешка, ніяковіючи під важким поглядом старої, який чомусь видавався їй знайомим, на мить підняла очі та подивилася на абсолютно чисте небо.
- Емм… ви так гадаєте?
Стара, перевалюючись, підійшла до возу, витягнула звідти маленький горщечок із глини та запхала до рук Агнешці.
- Дякую, - не насмілилася відмовитися Агнешка.
- Мій господар, поки був живий, то свистунці з глини робив. Бувало, увесь день сидить, свистить, макового зернятка в роті не мав, а він все свистить. Тьху, сором який! Яка користь від тих свистунців?
Стара повернулася до ослика, поплескала його по кудлатому крупу. Агнешка помітила, якою величезною, грубою, зовсім чоловічою була її рука.
- А тепер його немає, пташка заспіває десь, а мені все вважається звук його свистунців, - зітхнула стара, дивлячись на горобців. Тоді потягнула осла за повід, і її віз загуркотів по бруківці геть від Агнешки.
І тепер, ховаючись від дощу під акацією, Агнешка згадала цю ранкову зустріч. У калюжу, яка уявила себе озером, впало дві білі квітки олеандра з сусіднього куща. Бульбашки вальсували під музику дощу. Спеки, від якої місто потерпало увесь день, наче й не було. Запахи й звуки, змивши з себе пилюку та втому, проявилися із новою силою. Пахло ялівцем, вологим ґрунтом, морем. Солодко пахло життям. На гілку олеандру сіла крихітна сіра пташка із тонким, наче інсулінова голка, дзьобиком. Не звертаючи уваги на Агнешку, пташка, цвірінькнувши декілька разів, заходилася ретельно чистити пір’ячка. Крізь хмари визирнуло сонце, і нечасті краплі дощу заблищали у повітрі ошатними срібними нитками. Злива закінчилася так само раптово, як і почалася. Повз Агнешку прошурхотів важкий чорний автомобіль і зупинився на перехресті. За мить дверцята автомобіля прочинилися, і звідти випурхнула дівчина, яка одразу зникла за рогом. Агнешка впізнала Мію і кинулася зі свого сховку їй навздогін.
- Міє! Міє! Почекай! – Агнешка обійняла подругу. – Привіт! Ми так давно не бачилися. Як добре, що я тебе зустріла. Я заходила до тебе вчора і … - Агнешка на півслові замовкла, - у тебе все гаразд? Ти чимось засмучена?
- Ні, все гаразд, - відповіла Мія, відводячи погляд.
- Точно? Ти тремтиш. Ти чогось злякалася?
- Я не злякалася, просто… просто не дуже добре себе почуваю. Мабуть, застудилася.
- О, це, мабуть, вірус якийсь, мій тато теж прихворів. Я забігала до тебе вчора, хотіла побачитися перед від’їздом. Завтра ми із Мірком їдемо і повернемося у кінці місяця.
- Їдете? Куди?
- Ми їдемо у подорож узбережжям. Ми беремо у Грабовскі мотоцикла з візочком, намет, вудки. Уявляєш? О, це буде справжня пригода!
- А, - неуважно промовила Мія. – Отже, у вас із Мірком усе добре?
- О, Міє, я навіть не знала, що на світі буває таке щастя. Я так його кохаю! Він зовсім не такий, яким його вважають, він дивовижний, він…
- Так, я бачу, ти вся сяєш. Радію за тебе, - важко зітхнувши, сказала Мія.
- Міє, - Агнешка уважно на неї дивилася, - точно нічого не сталося?
- Та ні, усе гаразд, кажу ж, застудилася.
- Ну а як твої справи? Чи є звістки від Джузеппе?
- Від Джузеппе? Так… Він на мене чекає. Все добре, - Мія явно хотіла завершити розмову.
- Тобі дали дозвіл на виїзд?
- Ще ні, але ось-ось дадуть. Все добре.
- У тебе очі червоні. Ти плакала?
- Ні-ні, що ти. Просто невиспана. Мені вже час.
- А хто тебе підвозив?
- Куди?
- Я щойно бачила, як ти виходила з чорної машини.
- Ти бачила, як я виходила з машини? – напружено перепитала Мія.
- Ну, так. Там, на розі.
- Ти… ти була сама? Хтось був із тобою?
- Ні, я була сама. Це Міша тебе підвозив?
Мія дивилася на Агнешку і не відповідала.
- Та що із тобою, Міє?
- Агнешка, ти ж моя подруга. Будь ласка, пообіцяй, що нікому не скажеш, - голос Мії тремтів.
- Що не скажу? У тебе роман із Мішею?
- Я накоїла стільки дурниць, - прошепотіла Мія і розплакалася.
- Міє, ну що ти! Не плач, будь ласка, - Агнешка обійняла подругу. – Я ніколи не засуджуватиму тебе, ти сама знаєш, що робити. Просто хочу сказати тобі, що Міша, звісно, чудовий хлопець, дуже веселий, обдарований, такий галантний, але ж ти знаєш, що він… ну… легковажний, його наміри навряд є серйозними, он у нього скільки жінок. А ти вже заміжня, із чудовим Джузеппе, він тебе дуже любить, ти поїдеш скоро до нього у Мілан, і у тебе попереду прекрасне життя, як ти і мріяла. Пригадуєш?
Мія змахнула сльози та кивнула.
- Так. Ти нікому не скажеш, що бачила, як я виходила з машини?
- Нікому. Я повернуся у кінці місяця, ми з тобою влаштуємо дівич-вечір, давай?
- Давай, - ледве посміхнулася Мія.
* * *
Агнешка і Мірко повернулися з відпустки за три тижні. Вони в’їхали до Дубровника під вечір. Їх чорний мотоцикл з візочком проторохкотів бруківкою, залишаючи по собі хмари сірого диму. Мірко був зосереджений, після порожніх путівців міський рух видавався занадто інтенсивним. Агнешка сиділа у візочку, на колінах у неї була миска, а кришку потрібно було притримувати двома руками. У мисці плюскотіли живі рибини – їхній ранковий вилов, котрий вони збиралися розділити із братами Грабовскі у «Двох котах». Шолом, що більше був схожий на каску, був завеликий на Агнешку, і часто зсувався на перенісся, але оскільки руки були зайняті, повернути шолом у нормальне положення вона могла, лише добряче трусонувши головою. Мірко, коли помічав цей рух, заходився сміхом. Агнешка крутила головою і дивувалася, наскільки іншим зробилося місто за час їхньої відсутності. Хоча, звісно, місто залишилося незмінним, просто вона змінилася. Вона тепер зовсім доросла, вона кохає чоловіка, вона кохана. Вона дивилася на своє місто і їй хотілося обійняти кожен камінь, кожну вуличку. Їй хотілося прокричати на увесь світ, як сильно вона любить все довкола.
Коли вони проїздили повз будинку Грабовскі, Агнешка помітила знайомий чорний автомобіль.
- А Міша у Грабовскі вдома! – скрикнула вона.
- Чому ти так думаєш?
- Та ж ось його машина.
Мірко простежив за її поглядом і раптом різко натиснув на гальма. Агнешку кинуло вперед, руки зісковзнули з кришки, і вода, розхлюпавшись, намочила сукню.
- Ой, - засміялася Агнешка, - який ти різкий. Добре, що риба не вистрибнула.
Мірко нічого не відповів, він дивився на чорний автомобіль.
- Чому ти вирішила, що це машина Міші?
Він штовхнув важіль газу, і вони повільно поїхали далі. Агнешка розповіла Міркові про свою зустріч із Мією.
- Мія дуже просила не казати про це нікому, але ж Міша сам тобі розповів, що у них був роман, тому я не виказую жодних секретів, правда?
- То ти не бачила, хто був за кермом машини?
- Ні, але… - Агнешка замислилася. – Ти хочеш сказати, що це була не машина Міші?
Мірко не відповів. Він зупинив мотоцикла у провулку недалеко від чорного входу до «Двох котів» і зліз із мотоцикла. Всередину не заходив, попросив прибиральницю, яка чистила сміттєві баки, покликати Грабовскі. Він був явно чимось стривожений. Скоро вийшов Грабовскі. Вони з Мірком про щось збуджено розмовляли на віддалі. Коли Мірко повернувся, він був блідий. Його вигляд налякав Агнешку.
- Щось трапилося? – запитала вона.
- Ти справді не розумієш, що відбувається?
- А що? Що я повинна розуміти?
Мірко невизначено похитав головою.
- Ну, що ж, це на краще.
- Мірку, ти можеш мені довіряти.
Мірко мовчав, про щось міркуючи. Тоді обернувся до Агнешки, обережно узяв її обличчя в руки і якомога м'якше промовив:
- Агнешко, послухай, будь ласка, мене зараз уважно. Це дуже важливо.
- Добре, Мірку, я слухаю тебе дуже уважно, - схвильовано відповіла Агнешка.
- Ти повинна зробити те, про що я тебе попрошу.
- Я зроблю все, що ти скажеш.
- Мені потрібно буде поїхати на деякий час.
- Поїхати? Куди? Надовго?
- Мені потрібно поїхати додому, поговорити з батьком.
- З батьком? Але… ти ж казав, що ви не спілкуєтеся.
- Так. І найжахливіше те, що мені доведеться його просити. Мої друзі потрапили у халепу, їм потрібна допомога.
- Хто потрапив у халепу?
- Пробач, я не можу тобі сказати. Що менше ти знатимеш, то краще для тебе. Ти повинна мені вірити.
- Я тобі вірю, - голос Агнешки тремтів. – Коли ти повернешся?
Вона з усіх сил намагалася триматися, але губи скривилися, і сльози покотилися по щоках.
- Не знаю. Не плач, будь ласка.
- Я не плачу, - жалісно промовила вона. – Просто я не розумію. Ти не казав, що поїдеш.
- Я обов’язково повернуся. Ти мені віриш?
Агнешка кивнула, і шолом знову з’їхав їй на перенісся. Мірко усміхнувся і поправив шолом. Тоді обережно поцілував мокрі від сліз щоки.
- І ще. Дуже важливо. Пообіцяй мені, що ти не ходитимеш ні у «Двоє котів», ні до Грабовскі додому, ні до Мії. Пообіцяй! – його голос зробився суворим.
- Я не можу піти до Мії? Але чому?
- Особливо до Мії. Я тобі все поясню, коли повернуся. Пообіцяй мені!
- Я обіцяю, - сказала Агнешка.
* * *
Йшов час. Почалися заняття у консерваторії. Ні Мірка, ані звісток від нього не було. Агнешка, як і обіцяла Міркові, не ходила ні до Мії, ні у «Двоє котів». Одного разу, коли вона поверталася з занять додому, вона зустріла двох колишніх однокласниць, Злату і Віру. Пліткарка Злата, міцна дівчина із чіпким поглядом, заходилася одразу посвячувати Агнешку у подробиці особистого життя їхніх колишніх однокласників. Агнешка слухала неуважно, вигадуючи привід, під яким вона могла б утекти від цієї балакухи.
- А Мія! А Мія ж наша усіх переплюнула!
- Що ти маєш на увазі?
- Ну, як – що? Ти ж краще за інших знаєш, що вона вже у Мілані.
- Як? Вже поїхала? – вирвалося у Агнешки.
- Та годі! Невже ти цього не знала? Ви ж найкращі подруги.
- Ну, ні, я знала про її плани, звичайно, але не знала, що вона вже поїхала.
- Гм, це дивно, - Злата свердлила її очима, - ви посварилися чи що?
- Та ні… - Агнешка зам’ялася.
- О, я тебе чудово розумію, - Злата наче співчутливо зітхнула. – Мія – та ще хитрунка, що ж тут сказати.
- Про що ти?
- Ну, як про що. Усі знають, що вона – дівчина не найкращої поведінки, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.
Агнешка спалахнула.
- Я не обговорюватиму з тобою Мію. Мені час іти.
Злата вхопила її за руку, не даючи піти геть.
- Гадаю, тобі слід дещо дізнатися про неї.
- Я не слухатиму різні плітки.
- Це не плітки, Агнешко, це стосується Мірка також. Я це бачила на власні очі.
- Що ти бачила? – запитала Агнешка, холонучи всередині.
- Нещодавно – це було наприкінці літа – випадково на вулиці я побачила, як Мірко та Мія про щось дуже емоційно розмовляли, я не могла почути, про що саме, вони були досить далеко від мене. Але я бачила, що Мія плакала, і наче благала його про щось, а потім Мірко раптом її вдарив. Дав їй ляпаса!
Злата зробила урочисту паузу. Вона навіть трохи почервоніла від задоволення, коли побачила, яке враження на Агнешку справили її слова.
- Вдарив? Мірко Мію? Що ти таке кажеш?
- Присягаюся тобі! – гаряче сказала Злата й облизала тонкі губи. – Віра була зі мною, до речі. Віро, скажи! – вимагала вона і штовхнула Віру, яка стояла поруч, ліктем у бік.
Віра, тиха і негарна дівчина, вічна супутниця Злати, яку так і називали у школі «Тінь Злати», здригнулася і підняла на Агнешку бляклі очі.
- Так, це правда. Мірко дав Мії ляпаса, я також це бачила, - вибачливим тоном негучно сказала вона.
- Я не розумію, - прошепотіла Агнешка, відступаючи на крок назад.
- Ти ж знала, що у них був роман? Ну, не те щоб роман, а так, інтрижка.
- Який роман?
- Та про це усі знали! – сплеснула руками Злата. – Це було давно, ще взимку. Мія так за Мірком бігала! Можливо, їхні почуття знову спалахнули. Знаєш, як це буває. Але, напевно, не усе так просто. У вас же із Мірком роман, так? Я бачила, яка ти була щаслива, та хіба ти не повинна знати правду?
- Мені… час…
Злата щось ще говорила їй у спину, але Агнешка не чула. Оглухла, осліпла, на неслухняних ногах вона дійшла до якоїсь лавки. Мія та Мірко. Цього не може бути. Цього. Не може. Бути. Але підступна пам’ять уже послужливо складала пазл: ось Мія наполегливо відраджує її від зустрічей із Мірком, ось Мірко так наполягає на тому, щоб вона не ходила до Мії… Ні, цього не може бути. Це якась помилка. Він скоро повернеться і все їй пояснить. Тільки б він по якнайшвидше повернувся. Агнешка просиділа на лавці до настання темряви, тоді підвелася і пішла додому.
* * *
Минув рік. Сонячні жовтневі дні текли, наче золотий пісок крізь пальці. Агнешка йшла доріжкою від будинку до хвіртки, коли побачила над огорожею його темну чуприну. Вона зупинилася, паралізована, не маючи сили рухатися і дихати. Мірко, не відриваючи від неї очей, відчинив хвіртку та увійшов. Схуд, під очима сині тіні. Він хотів її обійняти, але Агнешка відсахнулася, скинувши з себе заціпеніння.
- Ти не рада мені? – тихо запитав він.
Агнешка мовчала.
- Я знаю, мене не було занадто довго, але повір, я не міг приїхати раніше.
- Навіщо ти взагалі приїхав?
- Я не міг не приїхати. Я дуже сумував. Ти потрібна мені.
- А ти мені більше не потрібен.
- Я розумію, ти сердита на мене, але я все тобі поясню …
- Не треба мені нічого пояснювати, - перервала його Агнешка, - занадто пізно.
- Чому пізно?
- Ти спізнився. Я виходжу заміж.
Мірко пильно подивився на Агнешку, вона опустила очі, але одразу ж підняла, і її підборіддя смикнулося догори.
- Покинь його, - твердо мовив він. – Я знаю, що ти його не кохаєш.
- Є речі, важливіші за кохання.
- І що ж це за речі?
- Чесність. Стабільність. - Агнешка дивилася на нього із викликом. – Я знаю, що він нікуди не зникне на рік, як ти. Я знаю, що він ніколи не вимагатиме від мене довіри до нього, в той час, як сам… як сам крутитиме шури-мури з подругою за моєю спиною. Я знаю, що…
- Які шури-мури? Про що ти говориш?!
- Із Мією! З моєю найкращою подругою Мією! У вас був роман! Я все знаю! Вас бачили мої однокласниці та все мені розповіли. За що ти вдарив Мію?
Агнешка не зовсім розуміла, що каже, і головне – навіщо кричить. Усі ці слова промовила не вона, а увесь той біль, який накопичився у неї за цей рік. Скільки разів вона уявляла собі їхню зустріч, уявляла, якою вона буде холодною і недосяжною. Ні, вона не дозволить йому знову завдати їй болю. Досить.
- Агнешко, це не були шури-мури у тебе за спиною. Я все тобі поясню, давай спокійно все обговоримо. Я так скучив. Ходи до мене, - Мірко простягнув Агнешці руку.
- Я вагітна! - викрикнула вона, як закляття, і зробила крок назад.
Мірко відсахнувся, наче вона вдарила його.
- Що ти скажеш тепер? – вона дивилася на нього, задерши підборіддя іще вище. Їй хотілося зробити йому боляче. За будь-яку ціну вона повинна себе захистити, не дозволити йому знову розчавити себе. – Бачиш, я – звичайна жінка, з примітивним інстинктом. А ти ж у нас вищий за інстинкт розмноження.
Гримаса болю, що викривила обличчя Мірка, раптом розійшлася, і він м’яко, наче лікар до пацієнта, сказав:
- Ні, Агнешко, ти – надзвичайна жінка. І я знаю, що ти не вагітна.
- Ти непотрібний мені! Іди геть! – вигукнула вона і затулила лице руками, ховаючи від нього свій біль, свої сльози, свою вразливість.
- Гаразд, - мовив він після паузи. Голос його був спокійним. – Я піду. Але хочу, щоб ти знала: я чекатиму на тебе. На будь-яку – молоду, стару, здорову, хвору, з дітьми, без дітей. Чекатиму стільки, скільки потрібно. Запам’ятай це.
- Іди геть. Іди геть, - шепотіла Агнешка.
Мірко постояв перед нею, безпорадно опустивши руки, тоді повільно розвернувся і пішов, а вона так і стояла, затуливши обличчя руками.
- Я все зробила правильно, я все зробила правильно, - вмовляла вона себе пошепки крізь сльози.
Тільки як їй тепер знову навчитися жити без нього?
Кінець ознайомчого фрагмента
Якщо вам подобається моя творчість та вам хочеться мене підтримати, то ви можете це зробити перерахувавши будь-яку суму за реквізитами:
- Карта Монобанку 4441114400538474
- Карта ПриватБанку: 5363542098163042
(IBAN UA163052990000026209683009192)
Google Sites
Report abuse